Сейчас много подростков сравнивают себя с какими то персонажами из фильмов, сериалов книг, аниме и манг.Мне почему то это кажется странным. Возьмём к примеру, тех кто киннит Дазая из БСД. Забавный, на первый взгляд, суицидальник что никак не может… уйти, назовем это так.Но если подберемся поглубже, то узнаем что он, будучи 15- ти летним ребенком работал в мафии и избавлялся от врагов, но после "ухода " своего друга со словами "если не знаешь кем тебе быть, стань хорошим человеком ", он идёт работать в детективное агенство…
Тяжёлая судьба у человека, ниче не скажешь. Но дети, которые ещё не научились понимать свои чувства, сравнивают себя с социопатом который забирает жизни без сожаления…
Мне почему то хочется обнять этих детей, и сказать что каждый из них по своему уникальная и яркая личность, у которой и не должно обязательно быть куча тайн и темного прошлого за спинами что бы быть особенными.
На эти недоразмышления меня натолкнул видос в тик токе и комменты под ним.
Мне понадобилось почти два года мучительной работы над собой, что бы хоть немного разобраться в себе и начать понимать свои чувства, я помню те кошмарные дни, и мне очень жаль людей которые проживают этот момент прямо сейчас в одиночку.
Немного сумбурный текст получился ☹️ простите

не знаю, что из этого всего выйдет. но мои желания просты. я хочу нахуй никого не видеть. я уже настолько себя сделала морально отдельно от родных. я снова перегорела и не чувствую никакого желание двигаться дальше. точнее, чувствую, но будто на минутку забыла -какая цель, какая суть у меня. всего лишь хочу тепла. забыть всю грязь душевную. и нет, это не про бары и клубы. это про все моменты, когда я предавала себя. хочу любить. много, сильно. страстно, как в последний раз. но и спокойно тоже

мы заканчиваем проект кстати. я удивлена, как я это выдержала. но считаю, я большая умничка.

родители в запое. я не могу находиться дома. ночевала то у одних, то у других. зато познакомилась с художником.

ну шо ж
звільнилась і купила квиток в один кінець, до від'їзду 2 тижні

пам'ятаю як 5 років тому була в трошки схожій ситуації, коли псіханула, кинула своє минуле життя і з мінімум грошей без роботи і житла поїхала в Київ

але Київ то одне, там вже все було знайомо, можна було зупинитися у друзів, і по суті, я тоді з легкістю повернулась на стару роботу, по факту, я просто повернулась в Україну

а тепер все буде зовсім по інакшому
в сто разів складніше
тупо прижок у безодню, але це те, чого мені хочеться
сподіваюсь не те, чого я завжди буду прагнути

я ненавижу себя

1. Спасибо родным и близким за всестороннюю поддержку меня…
2. Новая работа ванлав.
3.Дэйз по вечерам ванлав
4. Редес за наставничество в дэйз ванлав.
-
Мне пришлось зайти на старый телефон чтобы написать этот пост.

я хочу быть радио Dream, Ivory, играющим на ласт фм в бесконечной ночи со светом от монитора

Цього року взяла собі читати «Ведмеже місто» та одразу за ним «Ми проти вас». Що я можу сказати: чим далі читаю Бакмана, тим менше мені подобаються його книжки.
Дивне відчуття, ніби набиваючи руку та піднімаючи все складніші теми він кожен раз менше дає собі ради з тим, що саме виходить.
Мені дуже подобались його ранні книжки. Не дивлячись на складність та глибину порушених тем, автору вдавалось їх з одного боку розкривати достатньо, аби викликати емоції та співчуття, а з іншого — не надто вдаючись до глибоко аналізу чи філософії (бо як ми бачимо далі — це в нього виходить не надто добре). І все це шляхом гумору, легкого стилю письма та колоритності персонажів, Притому свою "дозу" сліз книжки отримували без особливих потугів та надто кострубатих прийомів.
В «Тривожних людях» Бакман, як на мене, намагався триматись звичного шляху побудови книги: яскраві герої (занадто яскраві), багато гумору (забагато та місцями недоречний), легкий стиль та "поворотні повороти". І тут доречним буде вислів «що занадто, то не здраво». Забагато "бакманьських родзинок" зробили цю книгу як мінімум дивною. Принаймні особисто для мене.
Що стосується циклу про Бйорнстад, то тут автор спробував піти в протилежному напрямку й взяти курс на серйозну оповідку без гумору чи бодай якоїсь комічності. І тут, як на мене, відкрились всі ті проблеми, що так вдало маскувались: поверхневі філософські роздуми, недостатнє занурення в емоційний стан, постійне перескакування фокалів через що дуже важко спіймати потрібну хвилю та відчувати емпатію до персонажа. Та й персонажі тепер відчуваються картонками-функціями не тому, що це частина комічної складової, атому, що Бакман — майстер перегравань. Якщо у героя чи героїні переживання, то це будуть найпереживайніші переживання. Якщо трапилась ситуація, то це трагедійна трагедія з заламуванням рук, ніг та якимсь награним плачем.
Чи то я емоційно ніяк не могла зловити тонкі нитки, що залишив автор, чи то дійсно персонажі вийшли настільки пласкі, що їх банально неможливо вловити в принципі.