Ужасно хочу домой.

В свою комнату.

Летом выйти на улицу и слушать кваканье жаб.

Скучаю, как бабушка заходит ночью и предлагает совершить набег на холодильник.

Как же я хочу домой.

Выход из комнаты меня угнетает. Люди вокруг гуляют, занимаются каждый своими делами, сидят компаниями в кафешках на летних площадках, покупают кофе и мороженое, смеются, любят, живут спокойной мирной жизнью. Оно и понятно, это не их война. На меня накатывает такая волна грусти и печали от того, что ещё недавно такими же были мы, что мы отлично проводили дни и ночи вместе, что мы были действительно счастливы, а теперь нас раскидало куда попало друг от друга, и каждых из нас «гуляет» только в ленте новостей.

Як же мене хуйовить від Маріуполя та Азовсталі.
Окрім всіх цивільних, хоч це і здається вже неможливим, але як я мрію, щоб лишилися живими Прокопенко, Калина та всі військові, чиї імена мені невідомі.
З кожним новим зверненням Калини я радію, що він живий, але нічого хорошого в тих зверненнях немає.

робити наші почуття видимими.
це добре не здаватися.
але почуватися погано це нормально.
нормально завжди, а не лише під час війни.
абсолютно нормально бути людиною.
ще більш нормально визнавати, що вам важко не лише фізично,
що вам може бути важко ментально.
це нічого.
не потрібно звинувачувати себе.
не потрібно дозволяти іншим, говорити вам "як буде краще", не дозволяйте знецінювати ваші почуття.
поверніться до турботи про себе, починаючи з дуже базових речей як їжа, сон, прогулянки на свіжому повітрі, якийсь ваш персональний мінімум речей, що повертають вас до життя, навіть, якщо для когось це зовсім безглузді речі,
зараз мова не про них, а про вас.
побудьте наодинці, якщо вам так комфортніше.
зберігайте соціальну дистанцію, де це доречно.
турбуйтеся про себе добре, будьте в безпеці.

— вот, а этого богомола зовут стивен джеррард, у него отказали задние лапки!
— ещё раз, как его зовут?
— стивен джеррард, он капитан ливерпуля.
— о, и как там ливерпуль, выигрывают?
— ээ, ну вообще да, я надеюсь, что они возьмут лигу чемпионов в этом году.
— удивительно, как они играют, если у них тренер богомол…
— не тренер, а капитан! ну, технически сейчас он тренер. стивен джеррард, я имею ввиду. но не ливерпуля.
мой сюрреалистический разговор с парнем-баристой в кофейне. слава богу, у нас появилась эта вечная тема для разговоров. богомолы… если вам интересно что случилось со стиви джи - он пострадал из-за своей тупости! обычно, когда богомолы линяют, они прикрепляются к веточке или к губке (я специально им прикрепила губки на крышку контейнера, чтобы они за неё цеплялись). но этот богомол, вдохновившись своим однофамильцем, решил линять на гладкой стеночке контейнера. мама, ночевавшая с богомолами, сообщила мне это утром. она наблюдала за всем этим, потому что некоторые богомолы живут у неё в мастерской. и она рисовала ночью и увидела, что этот идиот упал во время линьки. когда богомолы, ещё не освободившись из своей старой кожи, падают - это очень плохо. они могут вообще не выжить. поэтому маме пришлось помочь ему. я рада, что у меня такая прекрасная мама, на самом деле. стивен джеррард долинял уже у неё на руке, ей пришлось помочь ему вылезти. и его задние лапы отказали. он теперь бегает только на передних. я пыталась покормить его мухой с пинцета, но он не стал есть. я не знаю как он будет есть дальше, как он будет ловить мух. надеюсь, мы переживём эти 10 дней, а потом ноги восстановятся. еще я переживаю за фернандо. он до сих пор не полинял, а ему уже пора. господи, хоть бы они все выжили…
и вот эти вещи приходится слушать ребятам в кофейне. хотя, надеюсь, парень-бариста не против. он выглядит как человек, который любит насекомых. сегодня рассказывал мне про больших кузнечиков, показывал фотки каких-то чудесных жуков с рогами. а потом задумчиво сказал, что думает купить себе какого-нибудь красивого богомола. я возмутилась:
— а мои богомолы? я думала, ты их возьмёшь, когда они будут взрослые!
— ну, может возьму их на корм своему красавчику-богомолу.
— какой-то ты плохой отец.
надеюсь, он шутит. потому что я хотела бы отдать ему пару богомолов, у меня их слишком много.
мы с ним так заболтались, что он забыл про свои другие заказы. и девушке-официантке пришлось напомнить, что люди тоже ждут кофе. и парень-бариста назвал меня по имени, пошутил, что я его отвлекаю. я сказала, что буду молчать. имена все ещё сложная для меня тема. но, наверное, не надо кринжовать, если тебя по имени называет будущий отец твоих богомолов.
короче, моя учеба и работа опять встали. я мама богомолов, постоянно за ними наблюдаю. и рефераты отходят на второй план. боже, скорее бы закончить универ. скорее бы это все перестало занимать мою голову. я хочу спокойно работать, спокойно ухаживать за богомолами…

із неймовірного - списалася за всі ці 26 неймовірно довгих днів з усіма своїми колишніми.
і друзями, з якими не спілкувалась роками.

бо війна - це не про гордість, а про турботу і близьких людей. навіть тих, хто колись таким був. це перевірка на людяність та непоганий ідентифікатор того, ким люди є насправді.

рада була дізнатися, що всі у відностній безпеці, цілі та здорові.
рада, що в моєму оточенні тільки щирі та добрі люди.
нехай вас Бог береже.

а ви теж поступово починаєте вже думати українською навіть коли до цього так ніколи не робили?

іноді мені здається, що моя голова скоро лусне.
я не знаю, якого рівня має бути самодисципліна та контроль, щоб втримати думки та емоції. щоб не зійти з розуму. щоб розкладати по поличках усе, що зараз відбувається, та хоч якось розвантажити нервову систему.
руйнування.
смерті.
мародери та гвалтівники.
крадії.
неначе все найгірше вилізло із пекла і просто висипалося на мою країну.

безкінечні емоції та почуття.
вони переповнюють. вони виливаються назовні моїми сльозами. невичерпні ріки моїх сліз. як же їх багато і як вони набридли.

хочу, щоб хтось мене обійняв.
хочу, щоб ти був поряд.
тобі завжди вдається вгамувати той безлад в моїй голові.
чи може то я просто вигадую?
можливо й так. але думаю з тобою усе одно було б легше, ніж без тебе.
коли вже ти будеш поряд?

багато разів поривалася щось сюди написати.
про відчуття провини.
про злість та роздратування.
про думки.
мільйони думок.
про те, як далі жити те життя.
про втрати. про війну, розруху та постійний біль.
про застуду і декілька днів ну дуже поганого самопочуття.
про хлопчика з роботи та наш обмін музикою та фільмами.
про тебе звичайно.
про те, що не знаю, як нам бути далі та що мені з тобою робити.

варто почати шукати психолога.
сьогодні криє більше, ніж завжди.

Українці мають право не толерувати російську мову

не плакати на кожній вулиці рідного міста дуже важко.
бо ти все ще можеш по ним іти.
завдяки усім цим втратам,
які ніколи не можна буде повернути назад.

Те, кто рассказывает, что ненависть украинцев не оправдана и нас просто сталкивают лбами - походу, не выкупают, что здесь вообще происходит.

Вчора ввечері я вперше з початку війни була сама під час повітряної тривоги. Виключила всюди світло та всілась в колідорі. Понти для приєзжих, так би мовити, бо якщо прилетить - мій триповерховий будинок складеться.
Та поки сиділа на тій підлозі - в голові грала "Вова, їбаш їх, блять".

Ще з повернення. Картопля під мийкою так проросла, що могла вже отримати карту киянина. А капуста у холодильнику вирішила, що цвіль по стінках його прикрасить.
Тим не менш, як же вдома добре!