зараз знаходжусь ніби в альтернативній Україні. тут всюди українські прапори, по радіо грають пісні українських гуртів, узбережжя міста омиває Чорне море.

але це не Україна. це не Херсон.

Саша весь час жаліється, що хоче додому в Україну, бо ми всюди ніби "гасторбайтери" і ніде не буде як вдома.

я дуже радію з цього, бо з усіх кого я знаю, він здавався мені тим самим чєлом, який внє палітікі. але після року життя зі мною, він тепер посинає трохи говорити українською та обирає дивитись фільми в укр. озвучці. маленька, але перемога.

все-таки як близько російські війська підійшли рік тому к Києву, в голові не вкладається

в будинок через пару дворів від мого, потрапило артилерією і знесло квартири на 3 перших поверхах
по району проїхався танк і бтр, постійно було чутно вибухи

таке, звісно, щастя - мати можливість приїхати у вільний Київ
ніколи не забуду якою ціною ми виборюємо цю можливість кожного дня, і вірю, що всі окуповані території будуть звільнені

В минулому лютому подарувала йому тюльпани
Він так сміявся
І так лагідно мене заспокоював
Обіцяв, що буде захищати

Сьогодні носила йому такі самі тюльпани
Але він більше ніколи не засміється

Як же мені це болить

Моё 24.02.22 началось со звонка мамы из Мелитополя.
7:06
- Алло.
- Привет, доченька, спишь?
- Ну…
- Как думаешь, с какими новостями звонят в такое время: с хорошими или плохими?
-…
- Ты только сильно не переживай. Нас бомбят.

Дальше разговор не помню, но мама просила быть готовой ко всему. После разговора увидела несколько пропущенных в 6 утра - от мамы и подруги (беззвучный режим не пропускал звонки до 7). Я подскочила и стала быстро собираться. В первую очередь отпросилась с работы, хотя это было просто формальностью.

Как истинная девушка, я сразу побежала мыть голову и закинула вещи в стирку. После этого собрала минимум одежды и нужных вещей на случай, если придётся выезжать прямо сейчас. Хотя у меня был собран тревожный рюкзак, но я стала в спешке перебирать его.

Немного позже - звонок в дверь. Родители друга приехали к нему из города (в нашем селе за 100 км пока было тихо). Они привезли некоторые продукты и оставили часть из них у меня в холодильнике.

Дальше я побежала купить воды. Безнал уже нигде не работал, так что я выгребла всю мелочь из копилки и пошла с ней в магазин. Купила порядка 30л воды (наполнила все пустые бутылки), там ещё встретила друга, который помог мне всё отнести на мой 5 этаж.

Дальше - суматоха, но я себя чувствовала… Отстранённо что ли. Будто я не участник событий, а сторонний наблюдатель. Хотя меня предупреждали, что будет война, я, как и многие, не верила. И по итогу оказалась не готова.

Вечером тот самый друг, к которому приехали родители, собирал у себя гостей. Я пошла за конфетами в дальний магазин. Чудом там оказался рабочий терминал, так что я с радостью скупилась на карту.

В гостях собрались всей компанией, нас было около 8 человек. Потом с мамой друга пошли ночевать ко мне домой, так как на всех места не хватило бы.

Дома свет не включали - нельзя было. На ощупь и с фонариком я застелила ей постель, а немного позже слышала, как она плакала.

Наутро мы решили, что нам всем нужно быть в одной квартире (а значит, мне нужно переехать к ним). Мы вышли и услышали, как за домом едет техника. А дальше - мы шли и видели, как она ехала… Большая, тяжёлая, страшная, с белой буквой Z. Я зависла и смотрела на них, хотя нельзя было. Мне было страшно и в то утро я наконец почувствовала, что да: началась война.

десь в 6:40 (до мого будильника на 6:50) мій телефон почав вібрувати від повідомлень з чату. повідомлення писала одна з моїх найкращих подруг, писала про те, що її знайома з Київу не спить з 4 ранку і чує вибухи.

далі подзвонила мама в сльозах, сказала що почалась війна. що в місті чутно вибухи. хоча я жила ближче до Чорнобаївки, ніж вона, і сама нічого не чула. але потім увімкнули сирени по всьому місту.

я ще не розуміла, як треба ставитись до цього. але я точно в перші години відчула, що все моє життя, як якась ваза, тріскається і розлітається на шматки.

до вечора я приїхала з Сашею в дім моїх батьків. вночі ми сиділи у підвалі, який збудував мій прадідусь. тоді моя прабабуся сказала "з війни я почала і війною закінчу". бо вона сама народилась в 1930 році.

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Все соц сети заполнены воспоминаниями о первых днях войны, каждый делится своими личными историями и кадрами. Я смотрю всё подряд, впитываю фото и видео, возвращаясь во времени.
Я почти не видела происходящего в стране первые несколько недель потому что у нас сразу пропала связь и мы жили в погребе, оказавшись на линии столкновения. Подняться наружу можно было только глубокой ночью, когда бои затихали, конечно же без фонариков, и очень тихо, на случай, если совсем где-то рядом могут оказаться вражеские войска. Со двора было видно полыхающий горизонт Харькова, вспышки и грохот, и мне никогда не было настолько страшно. Мне больше всего хотелось бы никогда всего этого не видеть и не слышать, не жить во время войны.

Отримала лист на пошту від Саммера саме в той час, коли виникла потреба кудись вилити всі думки, які не дають спокою.

Я думала, що до війни в мене була найжахливіша депресія за всіх часів в моєму житті, але як же я помилялась. Зараз, коли вже пройдено стільки випробувань, коли я втікала від війни та встигла змінити три країни, опинившись нарешті там, де я, здавалося, хотіла бути, мене накрило сильніше, ніж будь-коли.
Я не можу спати, не можу працювати, не можу жити нормальне життя. Середній екранний час в телефоні показує близько дев’яти годин. Я забила на розпорядок дня, харчування і взагалі на своє здоров’я. І я не знаю, як вибиратись з цього стану. Якщо в попередньому депресивному епізоді я могла відслідкувати свої думки, то зараз в голові просто каша.
Я розумію, що потрібно повертатися в терапію, але чомусь дуже важко зробити цей крок.
Я спостерігаю за тим, як людям вдалося адаптуватися в нових країнах, як вони знаходять нові кола спілкування та відновлюють звичне життя. Часом мені приходять ідеї, як би я могла змінити щось, але щойно я роблю перший крок, мене знов прибиває апатією.

Здається, життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Коли я переїжджала з країни в країну, в мене був ресурс щось робити, але от я опинилася в кінцевій точці і тепер не знаю що робити. Хоча насправді навіть немає відчуття, що це дійсно кінцева точка, хто знає, можливо знов прийде момент, коли потрібно буде переїжджати.

Я починаю розуміти слова Віктора Франкла:
«Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них - ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися».
Здається, перші два етапи я пройшла. Тепер зрозуміти б, як сфокусуватися на діях, коли немає сил щось робити.

я вже тисячу років не писала більше, ніж 280 символів, аби висловити свої почуття. і насправді я не знаю з чого почати, бо прогалина дуже велика, і мені знадобиться дуже багато часу для того, щоб все розкласти по полицях.

здається, це можна порівняти з генеральним прибиранням, яке я завжди відкладаю на потім через нестачу ресурсів.

тож, чи треба цього разу "прибрати" в голові, чи може знов вигадати якусь причину для того, аби запевнити саму себе, що в мене немає на це часу?