Протягом багатьох років мене переслідують привиди минулого. Більш як сім років тому мій щоденник став, так би мовити, "надбанням громадськості". Моя найближча подруга прочитала його, принесла колишньому, він своєю чергою - іншій близькій подрузі, а я залишилась з кровоточивими ранами від огульної зради.
Боліло так сильно, що мій мозок виставив бар'єр й зараз, коли я починаю ділитись чимсь відвертим у щоденнику, просто не можу продовжити. Мені замало анонімності, здається, що я буквально на долоні та вони вже знайшли мою схованку та прочитали від палітурки до палітурки.

І от зараз, стільки років потому, у час, коли люди радше шукатимуть умовний тік-ток чи моніторити сторіс, я вирішила відновити глибоку рефлексію та описи буденності. Без остраху отримати осуд за те, що поїхала з країни, без обережних огинань моментів, які можуть вивести на те, хто я(хоча це комічно, враховуючи нік), без відчуття, що у моїй брудній білизні вже почали копирсатись.
Просто для себе, аби "зафільмувати" минуле та повернутись до нього коли-небудь згодом, коли цей текст перестане бути частиною мене і перетвориться на історію.

Окей, час зізнатись, що я дійсно сумую через таку собі втрату Ж. Тільки постає запитання, а через що саме. Через те, що більше ніхто не пише мені постійно милі й горні речі? Через те, що вся увага тепер не мені й я знаю, що прямо зараз вони з Л. сидять у приваті, як ми на самому початку?
Дурнувата нарцисичність. Але мені подобалось саме таке наше спілкування.
Втім, це з самого початку нечесно по відношенню до Ж., адже все ж він сподівався, що ми з С. розійдемось та можна буде спробувати якісь стосунки. Не дивлячись на мої слова, що цього не станеться. Останній раз він, здається, все ж зрозумів, що з цього нічого не вийде і от переключив закоханність з оленячими оченятами на іншу.
А я тепер не знаю, яку емоцію більше відчуваю: ревнощі, сум, закоханість? Останнє навряд. Це радше "мені подобається, як ти у мене закохався", ніж щось про мої почуття у відповідь. Вже таке було, воно не працює.

Цікаво, чи варто почати вести щоденник, як колись: описувати кожен день, концентруватись на цікавих подіях й взагалі відкривати свої думки? З одного боку було б непогано, часами сумую за цим. З іншого - дуже часто не вистачає елементарних ресурсів для цього, як подумаю, що після мозковиносного робочого дня переживати все заново та писати…

Цікаво, що з часом тексти починають сприйматись, ніби читаю чиїсь чужі. Доволі цікаві, але взагалі незрозуміло, як я могла це написати. Ніби попрацбвала чиясь чужа рука.
Втім, це працює радше з думками, не простими щоденними описами.
Окей, спробую трохи регулярніше писати. Вчергове.

Так шкода, що вихідний закінчується. Рідкісні миті насолоди, коли вихідні випадають на суботу та неділю. Два дні підряд, ще й коли Малий вдома.
Сьогодні було дуже ліниво - дивились з Ма новий серіал. Навіть переступила себе, аби зазирнути в щось нове. Пишаюсь собою.
Трохи почитала, до книжкового клубу непогано було б таки встигнути. Нічого, ще маю багацько часу. Залишилось його витрачати на читання.
Доречі про читання, пошукали з С. подарунок мені на новий рік. Замовлятиму його тут, бо так дешевше й простіше. Щоправда не кажу, що купуватиму зі своєї картки, адже він зможе вислати гроші тільки на українську. Зате ще трішки й зможу читати книжки на e-book'у, як дуже давно мріяла. Як чудово.

А ще та клята гикавка. Цілий день мене переслідувала й от знову почала гикати. Дурня якась з тим тілом.

В решті не було людини, якій вона б належала. Хіба що собі, та й тій не до кінця.

Вітаю себе з початком найжахливішого робочого періоду. Попереду у мене п'ять робочих днів, один вихідний, шість робочих днів, один вихідний та ще шість робочих днів.
Навіть звучить це як повне моральне та фізичне виснаження.
Тішить тільки те, що ми будемо не по одній людині, що знімає частину навантаження та дає сподівання не вмерти на третьому тижні. Але, враховуючи мій психоемоційний стан на зараз, я радше піду на лікарняний на другому тижні. У психіатра.

Поспати 4,5 години - це ніколи, блять, не хороша ідея.
Як собі нагадувати про це ввечері, коли я не йду спати до пів на дванадцятої?

Не можу зібратися та написати про все, що зараз відбувається навколо. Така собі драма-квін, що зібрала двох чуваків, що мають до мене почуття й тішу самооцінку. Знову.
Чим далі це все тягнеться, тим дивніше виглядає і тим гірше виглядаю у цьому всьому я. В принципі теж без змін, порівняно з тим, що було років… вісім тому?
Минулого разу я все розписувала, всі відчуття та емоції, копирсалась в них щоденно, тому й записи вела регулярно. А зараз намагаюсь не думати, не аналізувати зайвого, не планувати майбутнього. Буде як буде. Не одне, так інше, що переживати передчасно?

Єдине важливе, що хочеться самій собі зазначити - при зустрічі нічого не "тьохнуло", було рівно, спокійно й трохи ніяково. Ну й відчуття дому та комфорту було тільки з однією людиною.
Дарма не писала почуття, от дуже дарма. Треба надолужувати, думаю, та знову прослідковувати. Та й повертатись думками й відчуттями, хоча б якось, теж не завадить.

22.09
Відчула себе одинокою. До Ж. приїхала ще одна сестра, вони грали в настолки й оце все, тому не спілкувались особливо довго. Відчула себе трохи… не знаю, покинутою? Ну радше так, якось звикла бачити його повідомлення протягом дня, особливо коли довго не беру в руки телефон. А тут оп і немає. Таке.
Поговорили з С., його зачепила вся ця історія, яку я висвітила щодо фоток. Але каже, що все окей, він розуміє. Щасливий, бо я от ні бельмеса не розумію, якщо чесно.
Жартували жарти, але звичайно вайби від нього зовсім інші, жодного флірту та підтекстів. Сумненько.

Ну що, через тиждень я буду десь в окрузі Дніпровської області (сподіваюсь) та із завмиранням чекатиму на висадку.
Чи мені страшно? Неймовірно. Я ловлю себе на тривожності буквально на всьому, про що думаю.

Чи я правильно купила білет і мене не наїбали?
Чи я знайду автобус?
Чи це буде нормальний автобус, в якому можна витримати таку довгу поїздку?
Чи не почнеться менструація десь прямо отут?
Чи не прилетить десь поруч?
Чи я приїду до початку комендантської години?
Чи не знімуть з мене статус?
Як я витримаю цю поїздку?

А це тільки запитання стосовно поїздки, і тільки в одну сторону. Мені страшно від незнання, від тих жахастиків, які намалював мозок.
Але я так чекаю на цей день, як ні на що, окрім нашої перемоги. Через півтора року ми нарешті побачимось… Нарешті.

Наскільки дивним та циклічним можна вважати те, що вже другий раз на періоді шести років у стосунках в моєму житті з'являється друг Л. (так дивно знову писати це скорочення, аж сіпнуло), з яким ми розмовляємо всю ніч, повідомлення якого я дійсно чекаю і з котрим ми плануємо зустрітись.
Але в той же момент з того часу змінилось буквально все. Я, мій партнер, якість стосунків, контексти, носій цього імені та навіть моя країна проживання. Втім, досвід доволі цікавий. Дивний, трохи лячний, але цікавий.

А ще я не можу це не написати, але як же мені подобається жити одній. Це мій перший такий досвід, хоча й всього на тиждень, але мені нескінченно подобається.

Здається, я втратила найголовніше для творчої людини - натхнення та ту іскру, що вміє перетворювати думки на щось прекрасне, магічне.
Я посіріла, стала буденною та поверхневою. Ніби болото повсякденності затягнуло мене до середини голови: все ще можу нюхати та дивитись, як це роблять інші, але власні руки та ноги давно під землею. Жодних пронизливих метафор та яскравих образів, ніяких дзвіночків над головою та метеликів у животі. Єдине, після чого з'явився ледь відчутний подих чогось "магічного" - поїздка в невеличке містечко, де ми з другом за п'ятнадцять хвилин до закриття парку ходили "ставити портал" (що може надихати більше за відбитих геймерів?) та після закриття сиділи в маленькому закутку між воротами парку та струмком, під єдиним ліхтарем. Саме там я відчула доторк чогось забутого, далекого й сіла писати опис таємничого парку, де на кожному кроці чатує щось загадкове та небезпечне. Використаю якось до гри, як з'явиться нагода.
Буквально відчуваю себе, як магічна істота, яку позбавили її сил та кинули виживати в світі людей, де жоден не грав з русалками, не збирав вранішньої роси та не ходив стежками мороку. Мабуть, саме тому я так чіпляюсь за останню ниточку, що зв'язує мене зі світом фантазій та творчості - за настільні рольові, за пошук нових людей для цього хоббі, за щось далеке, примарне, але таке жадане.

В моїй голові так багато думок, що час їм надати якоїсь форми. Інакше я просто з'їду з глузду.
Думки заважають мені спати. Насолоджуватись життям. Псують не тільки настрій, але й показують життя у постійно сірих та темних тонах. Нічого не буде добре, як ти смієш радіти/жити/думати інакше, коли в твоїй країні війна. Ти втекла й тепер на щабель нижче, ще й називаєш себе українкою, а до того взагалі толерувала російське, та й як можеш щось говорити на тему війни, не переживши жодного "прильоту".
Ця токсична жижа щоденно роз'їдає мої мізки, не даючи навіть написати щось тут (люди під вибухами сидять, а ти в безпечній Польщі щось будеш писати, давай ще напиши, як ти радієш/страждаєш) або піти до спеціаліста (ну давай, розкажи психологу чи психотерапевту, що знаходиться в Україні про свої проблеми, смішна). І тут коло так би мовити замкнулося.

Залишу цей запис хоча б для того, аби не бачити попереднього про смерть Віталія кожного разу, як заходжу сюди. Не те щоб мені нестерпно боліло, ні. Але це мій перший досвід смерті когось принаймні відносно близького. І я все ще того не зрозуміла до кінця. Ну, що його взагалі більше немає.
В цьому плані я навіть заздрю релігійним людям. Вони вірять в концепт душі, вважають, що близькі поруч, а після смерті їх чекає геть інше життя…
У мене таких "переваг" немає, тож все однозначно й трохи лячно. Особливо коли починаєш це аналізувати.

Ну що, я змінила один не найприємніший запис на інший близький за атмосферою. Браво я.

Дуже дивна відчуття: з одного боку розумію, що чим меньше пишеш, тим нижчий рівень та бажання в цілому. Але з іншого - не могла добрати слів, бо вони ніби зроблять те, що відбулося реальністю в яку доведеться повірити.
Три дні після мого дня народження помер мій вітчим. Чи колишній вітчим? Не знаю, як це назвати, враховуючи, що вони з мамою розлучились та рік ми взагалі не спілкувались особливо. Але чорт забирай, він був моїм вітчимом з 12 років, я пам'ятаю його ще до того, як він бухав кожен день, обісцяв мою арендовану квартиру та взагалі сильно скотився через залежність.
Я пам'ятаю його чудним гіком, що відкрив для мене світ ігор, що плекав мої дивні зацікавлення, що на перше побачення з моєю мамою приніс мені ліцензійний диск з третім фільмом Гаррі Поттера, бо знав, що я люблю це. Пам'ятаю його, як людину, що через все місто притягла свій комп'ютер до нас додому, аби потішити мене з температурою 40. Як розумного, цікавого та імпульсивного чудика в шапці-жолуді, який любив робити малі приємні сюрпризи та став моїм батьком.
Так, було багато лайна через його залежність, через доволі важкий характер але він з'явився в момент, коли я була підлітком та зміг вибудувати хороші стосунки, не дивлячись на різні нюанси. Здається, наші стосунки були краще, ніж їхні з мамою.
Мабуть дивно відчувати втрату батька, ніколи його фактично не маючи, але тут важливий ще один момент, який тільки сьогодні я зрозуміла. Для мене він, як людина, розділений на дві окремі особистості: той самий дивакуватий тато-гік та асоціальний алкозалежний, що викликає тільки відразу. Не дивлячись на те, що перша особистість фактично "померла" вже давненько, її відлуння для мене ще залишалось, як і надія на повернення, коли друга "особистість" втратить свою силу. Втім, сила залежності тільки збільшувалась, через що він втратив контакт зі мною та стосунки з мамою.
Але ж поки людина жива, то є ще надія, правда ж? Зі смертю людини померли дві особистості одночасно без шансу на повернення тієї, адекватної, яку я оплакувала всі ці роки. Це все дуже дивно та відчувається дещо нереально, адже йому було всього 47 років, через два тижні мало бути 48.

Не знаю, чим закінчити цей запис. Остаточного розуміння, що це дійсно так поки немає, просто час від часу раптово накриває, а потім ніби знову відходить десь далеко.

Завтра мені 28. Другий рік святкуватиму без партнера, й хтозна, скільки їх таких ще попереду… З планів хіба що за тортом сходити та насолоджуватися трьома вихідними. В принципі все.
Мама йде в другу зміну, приятелі - на виставку Ван Гога. Після повідомлення про день народження та необхідність бути з малим запала тиша. Здається, що дрібниця, але неприємно якось. В суботу один з них на дні народження, тому грати теж не будемо. В принципі я й не чекала, за ці пів року ми грали в НРІ чотири чи п'ять разів. Принаймні в неділю точно граємо онлайн з моїми котиками. Дуже без них сумую…

На роботі все складно й просто одночасно. Складно в розрізі взаємин з колегами (не вмію в ці ваші соціальні ігри, хоч ти лусни), тільки здається, що починаю розуміти та розбиратись у взаєминах — хтось перевзувається, вилізають якісь "темні сторони" й оце все, за що ненавиджу колективи. А просто в тому, що є принаймні якась "база", яку необхідно виконувати. З дня в день те саме, але це дає якесь відчуття стабільності.