я ненавиджу цей тренд в тіктоці "war is over" але вимушена сказати, що нарешті в мене пішли місячні тому моя маленька війна закінчилась.

їх не було 76 днів. бо, так, я була вагітна. а тепер ні.

ще з дитинства я знала, що буду курити, закохуватись в дівчат, зроблю тату та аборт. бо поки мої однолітки казали фу на всі ці речі, я спокійно знала, що спробую кожну з цих дій. не тому що в мене є якийсь список їбанутих завдань. а просто тому що я ніколи не вважала всі ці речі якимись поганими.

так, це було важко. хоча я думала, що це не так. коли це тебе не стосується, то ти думаєш що це легко і ти забудеш про це через тиждень. але я досі іноді плачу, коли згадую, що мені довелось це зробити. не через те, що я вбила життя в собі, а тому що в моє тіло проникло щось, що йому не належить.

я знов багато думаю про те, що буде потім. я зависла в моменті, якого не існує. я купую речі, які будуть потрібні потім - зараз же вони абсолютно не мають ніякого сенсу.

останнім часом в мене такая манія типу мені подобається дивитись відео про рестоки та пукування речей в подорожі. тому Саша купив мені маленький охайний чемодан в якості ручної кладі.

взагалі ми дуже часто подорожуємо і це потрібна річ. але стане вона потрібною десь чере пів року. (якщо в Грузії не почнеться війна). дуже цікаво виходить - в Туреччині почались землетруси, тому ми переїхали в Грузію. тепер тут мітинги і всі пишуть, що рососія може ввести війська, в якості допомоги, як це було у Казахстані.

чи боюсь я? ні, я вже спала в підвалі, на підлозі. мою квартиру трясло від вибухів в Херсоні та від землетрусу в Туреччині. тож…

ось і скінчилась моя маніакальна фаза, коли я писала кожен день в цей блог, вела тг-канал та твіттер.

нащо мені стільки соціальних мереж, аби розказувати про своє життя? я просто люблю багато писати про рандомні речі та свої почуття.

перший свій щоденник я почала вести в першому класі. записи були здебільшого без змістовні, але я писала, бо я одержима канцелярією.

з тих пір я весь час десь писала про те як пройшов мій день, або про те, що я відчуваю.

тоді я справді відчувала більше.

зараз я - якась іржава штука, яка тільки працює та читає книжки. мій голос зник, я перестала придумувати сценарії ідеального життя перед сном.

перестала, бо моє життя частково стало тим ідеалом до якого я прагнула. я мандрую, страждаю та зустрічаюсь з хлопцем, який молодше мене на 4 роки.

зараз знаходжусь ніби в альтернативній Україні. тут всюди українські прапори, по радіо грають пісні українських гуртів, узбережжя міста омиває Чорне море.

але це не Україна. це не Херсон.

Саша весь час жаліється, що хоче додому в Україну, бо ми всюди ніби "гасторбайтери" і ніде не буде як вдома.

я дуже радію з цього, бо з усіх кого я знаю, він здавався мені тим самим чєлом, який внє палітікі. але після року життя зі мною, він тепер посинає трохи говорити українською та обирає дивитись фільми в укр. озвучці. маленька, але перемога.

коли була підлітком, я завжди вірила, що створена для чогось БІЛЬШОГО, для чогось неймовірного та казкового. я думала, що Херсон це як старий одяг який вже давно затісний для мене.

я завжди вірила, що моє життя буде унікальним. я знала, що ЩОСЬ очікує на мене за рогом, але чекає свого часу.

і моє життя таким стало. але хіба що тільки для вестернсів.

тепер я можу розказувати, що бачила як вибухали снаряди, я можу розказати десяток історій як ми ходили по місту, в якому майже скінчилась їжа, і шукали хоч щось аби не вмерти з голоду.

людей, які не бачили війни, дивує, що я спала в підвалі або в коридорі на підлозі, їх дивує чому я зараз лякаюсь голосних звуків. для них я і справді ✨особлива✨.

та чи цього я хотіла?

чи хотіла я жити в іншій країні, майже не знаючи мови?

а може і хотіла!

АЛЕ

я хотіла керувати ситуацією. я хотіла спланувати свій переїзд, підібрати країну мрії та побудувати там інше, омріяне життя як пишуть про це в книжках.

я не хотіла тікати з власного дому, тому що його от-от рознесе на друзки російська бомба.

я вже тисячу років не писала більше, ніж 280 символів, аби висловити свої почуття. і насправді я не знаю з чого почати, бо прогалина дуже велика, і мені знадобиться дуже багато часу для того, щоб все розкласти по полицях.

здається, це можна порівняти з генеральним прибиранням, яке я завжди відкладаю на потім через нестачу ресурсів.

тож, чи треба цього разу "прибрати" в голові, чи може знов вигадати якусь причину для того, аби запевнити саму себе, що в мене немає на це часу?