Ти мені знову наснився. Вперше за довгий час. Я сказала що більше нічого не відчуваю. Молюся, щоб у тебе було все добре.

мені було приблизно 13 років, коли я вперше почула від бабусі, що мені не можна робити все те, що робили мої однолітки
не можна фарбуватись. особливо нігті. я що намагаюсь привернути чоловічу увагу?
не можна одягати одяг, який був на думку моєї бабусі "надто". надто яскравий, відвертий (о, цей лонг в полоску, який показував шкіру трішки нижче ключиць ахаха) надто привертаючий увагу.
я розумію, чому вона так вважала. в неї була ця установка радянського союзу "не виділятись", яка ще була ускладнена відношенням дідуся до її краси й проявленності.
вона була єдина доросла, яка мене вдарила. вона була єдина доросла, яка завжди була поруч. це дуже важливо розуміти, що вона була абсолютним авторитетом, мала мою безумовну любов й прийняття. я хотіла її любові.
й вона давала її, звісно, так як могла, й скільки могла.
найгріше, що в той же час не було більше нікого. точніше, вони були, просто не були причетні. вони існували в одній квартирі зі мною.
й ось вона я. 25-літня дівчина, яка не може до кінця прийняти той факт, що мені можна. фарбуватись, одягатись так, як я хочу. що світ - це я. що увага це не завжди погано й не завжди про небезпеку.
світ - небезпечний. неідеальний. як і я, в кінці кінців.
я свій найсильніший захисник. я свій найближчий друг.

я фарбуюсь й стираю червону помаду, адже її голос звучить десь в глибині. він змішується з подальшими комплексами, які вже формувало життя в соціумі й сильною владою внутрішнього критика.

я не знаю чи колись зможу одягнути щось з уявного списку "не можна", чи використаю ті парфуми, які стоять на полиці, бо вони "надто"
я роблю кроки до прийняття. спочатку до прийняття того, що я жінка, а не дівчинка. це звучить смішно, навіть мені читати, ніби дурня якась. але це дійсно так.
ніби всі дорослі, а мені 13)
й я знаю, що бабуся мене насварить, якщо я буду.
ну буду існувати й буду займати простір, мене буде видно й чути.
але її давно немає, а мені давно не 13. а мій внутрішній критик лише моя власна проекція, яку я з радістю посилаю нахуй.

У канцы года я па традыцыі гуляла ў прадказанні. І мне выпала смерць. Забаўна, што я ўсё яшчэ думаю пра гэта. Напэўна проста таму, што я не хачу паміраць.
Гэтая думка смяшыць мяне яшчэ болей. Асабліва тады, калі я сказала яе ўслых Яну ў Познані.
Такога проста ў маім жыцці не было яшчэ. І Яна не было. А мне здаецца, быццам бы я ведаю яго ўсё жыццё. Быццам бы ён працяг майго пляча. І ніхто ніколі не цалаваў мяне ў шчаку так, як ён.

чіпували Мавку, ура-ура
тепер подружка зможе поїхати зі мною. ну після здачі аналізу на титр антитіл й карантину
якраз мені час буде все влаштувати))

трохи мене штормить, грішу на пмс

стригла пару днів тому хлопця й вийшло так гарно, а він сказав, що хоче підкоротити ще на скронях
й весь мій перехід прийшлось збрити й я прям так засмутилась, бо як на мене, вийшло гірше
він ще коли прийшов, я оцінила як гарно все відросло після попередньої стрижки й прям себе похвалила, а в кінці вже просто включився внутрішній критик й, я навіть не сварила себе подумки, а розчаровано вздихала ахаха
ну я знаю, що це все питання практики.
й ще мені стало сумно, що це зайняло більше часу, через те, що прийшлось виправляти, ніж я хотіла

ще коли фарбувала мамину знайому, то спалила собі трохи шкіру освітлюючим порошком й тепер завжди буду використовувати рукавиці…

I want to write a book, but I have no idea what it can be about

очень хочется понять этот город, но пока я даже не могу его запомнить, я проезжаю мимо одних и тех же мест, но они настолько невзрачные что вообще не откладываются в моей памяти, ну кусты и кусты, ну многоэтажки и многоэтажки, я до сих пор не смогу дойти сама без навигатора и тебя никуда, даже до кофеен где мы были уже десятки раз, интересно почему так?
может потому что я с самого начала не давала шанса варшаве? обычный серый город, где много возможностей столицы, но мало того, на чем мой взгляд отдыхает, я отчаянно ищу что то зеленое или синее, но это январь и только убран вайб, никакого тебе простора, я правда думаю что кто то нас наебал и внушил, будто жить в городах это здорово, будто мы должны любить жить в городах, но почему же тогда моя душа так тоскует среди зданий

Я впервые испытала трудности в общении.

Его имя Кристиан, и я грешу на различия менталитетов. Я просто по сто раз повторяла одну и ту же фразу разными словами, как попугай. А уточняющие вопросы не заканчивались.
А потом мне сказали, что я очень сложная, и со мной просто хотели поговорить, а не вот это все.

И я сижу и думаю. Тьфу. То ли я дурак, то ли сани не едут.
Что вообще за фигня. Я вспотела, пока разъясняла свои слова, а можно было бы и без этого радоваться жизни.

И знаете, прям сразу неловко. Как будто ты реально дурак. Хоть и не специально.