Я стала мамой.
Это охренеть какое событие.

АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ
АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ
АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬАЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ
АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ
АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ
АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬАЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ
АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ
АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ
АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬАЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ АЗОВСТАЛЬ

М. вже рветься їхати до Києва, а папа каже «залишайся, бо в мене поїде криша через переживання за тебе». Боїться що Київ знов будуть обстрілювати. Ще я думаю він не хоче щоб я їхала, бо йому буде просто самотньо тут. М. хоче «додому». Тупа ситуація виходить, ніби я вимушена обирати поміж двох людей, яких люблю. Або хтось має догодити мені, жертвуючи чимось. Тяжить усвідомлення того, що є ті, хто залежить від тебе, і ті, від кого залежиш ти.

До 18го я маю прийняти рішення. Я думаю, що я залишусь до середини червня поки шо. М. нехай їде, якшо дійсно так хоче. Не маю намірів його відмовляти. Між нами буде менше 500 км, без проблем за пару годин можна буде приїхати якшо шо.

Не хочу їхати бо нема до кого. Майже всі розїхались. Єдина подруга, яка не виїхала закордон, моя тренерка В. А. завтра їде в Запорізьку область воювати. С. з початку війни переїхав з Києва до батьків в БЦ. Всі інші закордоном або на війні. Такий великий людний Київ, і такий пустий для мене. Ніби там вже нічого не залишилось, лише ностальгія за минулим.

Часто переписуюсь з однокласницею останнім часом, моя ниточка зв’язку з Енергодаром. Надсилає мені фотки жовто-блакитних стрічок на квітучих деревах. Там зупинилося нормальне життя, місто повне орків. В сквері висить триколор і грає 24/7 пісня «рааасія, в етом словє огонь і сіла» газманова чи хуй знає кого. А вона пише «у нас все норм, тримаємось і чекаємо на зсу». Блін, хочу в Енергодар. Хочу на пляж. В старий парк. На ту всрату горку, де я колись розбила собі ніс. На «волну». До мами покласти квіти. В школу. На набережну.

Все те, що я люблю і чим я дорожила, зараз відібрала йобана війна.

Не жалість до себе. А апатія напевно. Просто встаю зранку і не знаю а нахуя жити сьогоднішній день.

все ще знаходяться ті, хто вважає чиєсь життя "дешевшим" за життя інших.
я хочу, що б ви нарешті відїбалися від людей і навчилися дойобуватися до себе.

Мій друган вояка сьогодні загинув.
Ще декілька днів тому переписувалися про те, як після перемоги нарешті побачимось і підем в той самий бар, в якому ми колись познайомились. А сьогодні тебе не стало.
Чувак. Мені дуже болить. Немає жодних слів. Порожнеча. Горджуся тим, що мала честь тебе знати.

мне снится, что я на вечеринке в большом доме. вокруг очень много людей, очень много комнат. я бегаю по этому дому в голубом пышном платье, у меня есть только одна задача - я хочу найти тебя. хочу найти тебя. хочу найти тебя. я знаю, что ты где-то здесь. но ты постоянно от меня ускользаешь. тебя нет в бассейне, нет на танцполе, тебя нет в огромной ледяной комнате, ты не пьешь за баром, ты не плаваешь в куче мыльной пены. всю ночь я ищу тебя, попадая в разные курьёзные ситуации. это все кончается, когда я сижу на полу в ванной, окружённая своим огромным голубые платьем. тебя нигде нет. я уже устала искать, мне очень грустно и хочется плакать. я спрашиваю у какого-то парня, который сидит рядом со мной, видел ли он тебя сегодня вечером. а парень смотрит на меня с озадаченным выражением лица и говорит: «так он же умер». и я просыпаюсь от будильника.
иногда мне интересно - почему мое подсознание так издевается надо мной?

вперше від початку війни побачу бабусю.

Кто разревелся, как ребенок, когда выступали Калуш? Я

Найболючіше те, що в цій війні ми втрачаємо кращих з кращих.
А з їх боку гине всяке лайно.
Він помер як герой і захисник своєї батьківщини. Орки дохнуть як позорні окупанти, віддаючи життя за ідеї маразматичного діда.

Жахливо усвідомлювати що між жити під бомбами і жити під оккупацією, я би обрала жити під бомбами. Дякуючи нашим любим браттям-залупам маю і той і той досвід

Лють українського народу повністю виправдана, хто не згоден той москаль

Ужасно хочу домой.

В свою комнату.

Летом выйти на улицу и слушать кваканье жаб.

Скучаю, как бабушка заходит ночью и предлагает совершить набег на холодильник.

Как же я хочу домой.

Выход из комнаты меня угнетает. Люди вокруг гуляют, занимаются каждый своими делами, сидят компаниями в кафешках на летних площадках, покупают кофе и мороженое, смеются, любят, живут спокойной мирной жизнью. Оно и понятно, это не их война. На меня накатывает такая волна грусти и печали от того, что ещё недавно такими же были мы, что мы отлично проводили дни и ночи вместе, что мы были действительно счастливы, а теперь нас раскидало куда попало друг от друга, и каждых из нас «гуляет» только в ленте новостей.