Вчера в киевском метро я заметила, что стоявшая рядом с нами девушка плакала. Мне хотелось спросить ее, могу ли я чем-то помочь, а ребята сказали, что скорее всего человеку хотелось бы, чтобы его не трогали в такой момент. И пока мы стояли на платформе ждали поезда и я сомневалась, сделать ли мне что-нибудь или нет, она сама притронулась к моему плечу и робко сказала «девушка… извините… можно я..?». Когда я спросила, что случилось, она сказала «у меня парень на войне умер», и я обняла ее крепко-крепко, и мне так стало больно за эту незнакомую бедную девочку.
Конечно, я бы не смогла совсем ничем ей помочь, но я должна была все таки обратиться к ней первой, вдруг я могла бы хоть чуточку облегчить для нее этот момент. Мне так жаль ее, и жаль весь наш народ, который ежедневно сотнями получает вот такие ужасные известия об отнятой жизни их близких, наших защитников.

Ненавиджу їх. Ненавиджу. І мертвих, і живих, і ненароджених.

Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!

Вже всі знають про хлопців з Івано-Франківська, що накачували дівчат алкоголем й наркотиками, після чого знімали відео та ґвалтували.
Здавалось би, в цій ситуації всі розуміють, хто тут винуватець (спойлер: не жертва, незалежно від її дій), але чимало коментарів під постами на цю тему, виглядають так, ніби люди відірвані нахуй від реальності. І звучать вони самавинна.

Чому?

По-перше, звинувачення жертви — це про відчуття власної безпеки.
Світ справедливий, треба поводитись добре й з тобою не станеться нічого поганого; вони самі накликали на себе біду, а я хороша й зі мною так не буде.
Це когнітивне упередження, яке покликано захищати нашу психіку, мовляв, грай за певними правилами й все буде добре.
Погані новини: світ так не працює. В ньому немає справедливості та правил, що гарантують недоторканість.

По-друге, виправдання власних вчинків. Це не я роблю погано, не я ґвалтівник або співучасник, це вони погані й неправильні. Здорова людина за замовчуванням не вважає себе монстром, знаходячи собі виправдання, нюанси й "лазівки".

Підліткою я мала різний досвід компаній. Це не завжди були тільки класні й адекватні люди. Серед моїх приятелів були наркомани (та ще й багацько), просто відбиті неадеквати, діти багатих батьків… Коротше, різні кадри.
Бувало так, що ми завалювались в гості до когось й там збирались люди під впливом або просто незнайомі сильно старші хлопці.
Якщо відверто, то ніщо не заважало їм підсипати нам щось в їжу чи напій, або застосувати силу. Це були наші 15 років, коли хотілось бути крутими й мати відношення до всіляких творчих фриків.

Чи ми відстрілювали рівень небезпеки таких "вписок"?
У мене не було страху, тільки максималізм й впевненість, що зі мною нічого страшного не станеться. В такому віці взагалі ще немає відчуття власної смертності й розуміння, що знайомі люди — далеко не гарант безпеки. Тим паче коли вони угашені.

Я чи мої подруги цілком могли стати жертвами подібного. Нам пощастило. А цим дівчатам — ні.

Недоторканість людини, незалежно від поведінки, одягу чи стану, це базове право, прописане Стамбульською конвенцією. Жоден не може ґвалтувати жінку, навіть якщо вона гола й п'яна, проституйована чи виставляє фото на онліфанс. Недоторканість тіла гарантована будь-якій людині.

Сподіваюсь, ці виродки отримають максимальний строк та стануть прикладом для їхніх прихильників та підписників, що за такі дії прилетить кожному.
Але, на жаль, не вірю, що наші самавинна кудись переведуться чи щось зрозуміють. Бо довбойобів в цьому світі більше. Шкода.

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Це був жахливий рік
Рік болю, страждань.
Також це був рік міцності, мужності.

Це був рік війни для моєї країни. Рік страху і паніки для мене.
Друга половина перетворила цей рік на рік втрати для всієї моєї родини.
Це був рік втрати особисто для мене, рік загибелі мого кохання

Я молюсь всім богам, щоб цей рік став найгіршим в моєму житті. Благаю.

Я бажаю своїй країні миру. Благаю.

Українці, благаю вас, не змарнуйте жертву мого серця. Не змарнуйте жертви всіх воїнів.
Чіпляйтеся зубами за свою країну, за своє життя.
І за своє щастя.
Будь-ласка, зробіть все можливе, щоб стати щасливими.
І смійтеся. Постійно смійтеся, їм всім назло!

Я йду в 2023 з величезною вірою і надією!
Моє серце - сталь!

Слава нації! Смерть ворогам!

Нарешті частина мого дому ВДОМА. Чекаю звільнення Нової Каховки ♥

Сподіваюсь, що скоро відновлять зв'язок і світло в селі, відновлять дороги трохи і я помчу до своїх.

Хоча, я вже максимально налаштована йти туди пішки і трохи відчуваю себе паскудою, бо ще не біля бабусі з дідусем.

Сиджу без світла і дивлюсь відео з Херсону. Реву як скотина. Слава Україні!

part 2

Еще каких-то пару врачей. На одном из приемов мне дали послушать сердце. "Слышно? - Да. Распишитесь, что слышали, такой порядок. " И мне дали бумажку, которую я долго буду зачем-то хранить.

Мне казалось, это была борьба за термин. Я им "плод", они мне "ребенок ". Куда менее болезненно прерывать нежелательную беременность, чем убивать своего будущего ребенка. Я все равно это сделала бы, но знать и слышать сколько ударов делает его сердце в минуту было невыносимо.

Я туда больше не приду, ты как хочешь, но я не приду. Меня гладят по голове, успокаивают, прижимают. Между мной и мальчишкой образовывается пропасть, кажется, ему никогда не увидеть это моими глазами.

Тем временем, пока я прошла всех врачей, был уже конец декабря. Кто-то ушел в отпуск, у кого-то не было свободных окон. Я закрываю сетку, все время нервничаю и реву. Нет сил сражаться, отстаивать и сопротивляться. Начинаю чувствовать вину, будто делаю что-то ужасное. Вот-вот рухну, но парень где-то находит деньги, записывает меня в платную клинику, и говорит, что уедет на новый год, что ему нужно увидеться с родными.

Помню, как собираюсь с силами, меня записывают на 5 января, раньше — никак. "Вакуумный не получится, только хирургический, срок подошел". Сука. Ладно.

Я встретила новый год одна, в общаге, с чувством вины, страхом и в слезах. Худший мой новый год.

До сих пор помню утро 5 января, хотя давно уже об этом не думаю. На каждом светофоре по дороге в клинику меня ломало, правильно ли я поступаю? может быть все-такие есть шанс? может, я справлюсь?

Все прошло хорошо. Там были заботливые врачи, "не бойся, будет не больно. тебя кто-нибудь встретит? "

Ему было бы уже 4, почему-то я представляю, что это мальчишка, со светлыми кудрявыми волосами, как у меня. Не жалею, но мне просто интересно, как он улыбался бы и шутил, каким любопытным мог быть. Знаю по своей матери, как тяжело одной воспитывать ребенка, как тяжело, когда нет денег, как ты из адекватного любящего родителя можешь превратиться в человека, который бьет своего ребенка. Бьет, потому что обессилен. Я тогда испугалась, что получится также.

Больше всего на свете мне хотелось тогда услышать, что всему свое время, и когда-нибудь я стану отличной мамой, просто не сейчас.