Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!

Все соц сети заполнены воспоминаниями о первых днях войны, каждый делится своими личными историями и кадрами. Я смотрю всё подряд, впитываю фото и видео, возвращаясь во времени.
Я почти не видела происходящего в стране первые несколько недель потому что у нас сразу пропала связь и мы жили в погребе, оказавшись на линии столкновения. Подняться наружу можно было только глубокой ночью, когда бои затихали, конечно же без фонариков, и очень тихо, на случай, если совсем где-то рядом могут оказаться вражеские войска. Со двора было видно полыхающий горизонт Харькова, вспышки и грохот, и мне никогда не было настолько страшно. Мне больше всего хотелось бы никогда всего этого не видеть и не слышать, не жить во время войны.

Вже всі знають про хлопців з Івано-Франківська, що накачували дівчат алкоголем й наркотиками, після чого знімали відео та ґвалтували.
Здавалось би, в цій ситуації всі розуміють, хто тут винуватець (спойлер: не жертва, незалежно від її дій), але чимало коментарів під постами на цю тему, виглядають так, ніби люди відірвані нахуй від реальності. І звучать вони самавинна.

Чому?

По-перше, звинувачення жертви — це про відчуття власної безпеки.
Світ справедливий, треба поводитись добре й з тобою не станеться нічого поганого; вони самі накликали на себе біду, а я хороша й зі мною так не буде.
Це когнітивне упередження, яке покликано захищати нашу психіку, мовляв, грай за певними правилами й все буде добре.
Погані новини: світ так не працює. В ньому немає справедливості та правил, що гарантують недоторканість.

По-друге, виправдання власних вчинків. Це не я роблю погано, не я ґвалтівник або співучасник, це вони погані й неправильні. Здорова людина за замовчуванням не вважає себе монстром, знаходячи собі виправдання, нюанси й "лазівки".

Підліткою я мала різний досвід компаній. Це не завжди були тільки класні й адекватні люди. Серед моїх приятелів були наркомани (та ще й багацько), просто відбиті неадеквати, діти багатих батьків… Коротше, різні кадри.
Бувало так, що ми завалювались в гості до когось й там збирались люди під впливом або просто незнайомі сильно старші хлопці.
Якщо відверто, то ніщо не заважало їм підсипати нам щось в їжу чи напій, або застосувати силу. Це були наші 15 років, коли хотілось бути крутими й мати відношення до всіляких творчих фриків.

Чи ми відстрілювали рівень небезпеки таких "вписок"?
У мене не було страху, тільки максималізм й впевненість, що зі мною нічого страшного не станеться. В такому віці взагалі ще немає відчуття власної смертності й розуміння, що знайомі люди — далеко не гарант безпеки. Тим паче коли вони угашені.

Я чи мої подруги цілком могли стати жертвами подібного. Нам пощастило. А цим дівчатам — ні.

Недоторканість людини, незалежно від поведінки, одягу чи стану, це базове право, прописане Стамбульською конвенцією. Жоден не може ґвалтувати жінку, навіть якщо вона гола й п'яна, проституйована чи виставляє фото на онліфанс. Недоторканість тіла гарантована будь-якій людині.

Сподіваюсь, ці виродки отримають максимальний строк та стануть прикладом для їхніх прихильників та підписників, що за такі дії прилетить кожному.
Але, на жаль, не вірю, що наші самавинна кудись переведуться чи щось зрозуміють. Бо довбойобів в цьому світі більше. Шкода.

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Це був жахливий рік
Рік болю, страждань.
Також це був рік міцності, мужності.

Це був рік війни для моєї країни. Рік страху і паніки для мене.
Друга половина перетворила цей рік на рік втрати для всієї моєї родини.
Це був рік втрати особисто для мене, рік загибелі мого кохання

Я молюсь всім богам, щоб цей рік став найгіршим в моєму житті. Благаю.

Я бажаю своїй країні миру. Благаю.

Українці, благаю вас, не змарнуйте жертву мого серця. Не змарнуйте жертви всіх воїнів.
Чіпляйтеся зубами за свою країну, за своє життя.
І за своє щастя.
Будь-ласка, зробіть все можливе, щоб стати щасливими.
І смійтеся. Постійно смійтеся, їм всім назло!

Я йду в 2023 з величезною вірою і надією!
Моє серце - сталь!

Слава нації! Смерть ворогам!

я звільняюсь 🙃
насправді, я коли написала це дебільне повідомлення відчула радості більше, ніж за весь рік

Чому весь світ(включаючи сраних кацапів) має щасливо готуватись до новорічних свят, а ми маємо дивитись, як срані кацапи вбивають наших людей. Чому? Хай вбивають один одного в себе в країні.

Нарешті частина мого дому ВДОМА. Чекаю звільнення Нової Каховки ♥

Сподіваюсь, що скоро відновлять зв'язок і світло в селі, відновлять дороги трохи і я помчу до своїх.

Хоча, я вже максимально налаштована йти туди пішки і трохи відчуваю себе паскудою, бо ще не біля бабусі з дідусем.

Сиджу без світла і дивлюсь відео з Херсону. Реву як скотина. Слава Україні!

Прекрасное далёко, не будь ко мне жестоко

Я не знаю, куда это всё приведёт, но я вижу улыбку, я слышу слова поддержки, и мне больше не страшно. В конце концов, есть вещи и пострашнее расставаний и переездов в бетонную коробку, где из удобств только диван и даже плиты нет. Но всё к лучшему и всё переменится. Мне очень хочется пронести в себе это сладкое послевкусие от вечера и каждый раз напоминать себе самому: безвыходная ситуация только одна — смерть. Всё остальное решаемо!