бути переселенцем - це як жити не своє життя.
це постійно бути поза зоною комфорту та звикати до усього нового. хоч воно й тимчасове.
це не мати власної кімнати.
це не мати власних речей. або мати їх, але десь дуже далеко.
це жити з людьми, з якими тобі не хочеться жити. і постійно домовлятися. і знаходити компроміси. і постійно через це дратуватися.
це витрачати більше ніж заробляти. або дуже впритул. бо у більшості випадків тобі треба купити щось, що коштує дорожче. або у тебе вже є, але за сотні кілометрів. це витрати на людей, яких ти опікуєш, як тут і зараз, так і там, на передовій.
це постійно бути далеко від близьких та друзів. та коханої людини. і постійно відчувати самотність та відсутність людського тепла.
це постійно думати, що ти чогось не знаєш.
це майже не мати власних речей, бо треба ділитися з тими, хто цього потребує.
це постійно жити в телефоні.

це дуже важко.
і дуже набридло.
можна вже мене просто чимось в'їбе, будь ласка?

люди бывают настолько близки что с ними и поделиться ничем нельзя.

Звук грому дуже схожий на звук вибухів

Вчора їхала в маршрутці і помітила одного чоловіка в салоні. Він був вдягнутий у старий одяг, але дуже охайний. Брюки, туфлі, затерте до півпрозорості поло, під яким видно біленьку майку. Сивий. І обличчя виглядало неймовірно добрим, трохи усміхненим. Виходячи, він подякував водію і побажав гарного дня, обережно спустився зі сходів і пішов собі.

Я уявила, що ця людина живе своє спокійне життя. Щасливий, маючи те, що є. Нікого не ображає, а просто собі живе. І мені чомусь захотілось плакати.

В воскресенье я снова горько плакала по дому.

Мы поехали выбирать вино мне на выпускной.

На полке стояло пару бутылок вина Князя Трубецкого… Остатки того, что успели привести перед войной.

Эта винодельня в соседнем селе, а сам замок Князя Трубецкого находится в моём.

Уже месяц нет украинской связи с домом. Мне удалось поговорить 4 раза со своими где-то по минуте в целом.
4 ебучих минуты за месяц!

Бабушка каждый раз во время разговора плачет.

Надеюсь, что в скором времени зсу выгонят ебучих русских солдат из моего дома.

Оккупанты разворовали слишком многие заводы. Да отсохнут заживо руки тех, кто вывозил чужую технику, продукты, пытал и убивал людей.

СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,

Жінка зі сталі.

Це про Нелю, мою тітку.

3 роки тому померла її старша дочка у віці 18 років від раку головного мозку. Після багаторічних лікувань і страждань.
Пів року тому повісився її син у віці 18 років на подвір'ї будинку, якого вона знайшла зранку в петлі.
4 місяці тому померла її мама, яка, ймовірно, не витримала смерті онука.
Після почалась війна. Вона опинилася під окупацією в першу ж годину. Майже 4 місяці провела в підвалі під щоденними обстрілами. Врешті решт, змогла вибратися звідти. І тепер пише мені "Нагадай адресу твоєї мами, тільки їй не кажи, хочу зробити сюрприз ". Сталева жінка.

Вчера военные пришли в офисное здание, где моя мама снимала помещение для своего ателье и сказали до конца дня съехать и вывезти все вещи. Теперь они будут там жить.

Моя мама до вчерашнего дня ходила на работу и работала, у них были заказы. Связи нет. Мама с папой судорожно начали искать машину, чтобы вывезти оборудование. Как вы понимаете, позвонить не удавалось. Напарница мамы просто подошла к людям, которые продавали овощи на улице и попросила помощи. Люди выгрузили все овощи из машины, с овощами остался на улице мужчина, а молодая девушка села за руль этой грузовой лошади. Так мы нашли машину.

Возле здания кипишевала куча людей, испуганных. Все сильно спешили, потому что через два часа заканчивалось время, которое давали военные. На первом этаже сидел военный с автоматом и наблюдал. В жару +35 был одет с ног до головы, каска, бронежилет, перчатки и лицо обмотано чёрной тканью, видно только глаза. Охранник здания подошёл к военному и сказал: «Видите, скольких людей вы лишили работы. Это же обычные мирные жители». Не долго думая военный ответил «…мы тоже мирные жители». ЗАНАВЕС.

Все оборудование привезли и сложили в папиной домашней мастерской, в которой он 24/7 во время войны что-то чинил и мастерил, чтобы не сойти с ума от безделия. Многую мебель пришлось оставить там, потому что она не вместилась в грузовик. Забрали только самое ценное - машинки.

Мама заплакала только вечером. У меня сердце разрывалось. Находясь в оккупации я всеми силами пытаюсь относиться к ним нейтрально и адекватно, не впадать в истерику и ненависть. Но такие случаи меня выбивают из этого состояния. Просто за шкирку вытягивают клешнями «нет, Полина, ты должна нас ненавидеть». Я в таких случаях молюсь и меня отпускает немного. Но видя глаза мамы, работа которой была ее отдушиной… НЕНАВИЖУ!

Я очень хочу, чтобы россияне, которые задаются вопросом, почему к ним так относится весь мир, просто прочитали мой ебаный дневник! Вот почему!!! Вы забираете наши жизни, наши дома, все, что у нас было. У тех русскоговорящих украинцев, которые до 24 февраля относились к вам либо нейтрально, либо с любовью. Сейчас же все уничтожено. И что ещё хуже, даже на «освобождённых территориях» вы продолжаете забирать наши жизни.