Я сегодня волонтерила в центре для беженцев из Украины и наблюдала неприятную картину. Пришли трое, женщина и двое мужчин из Славянска, продлевать свои рабочие визы на визы для беженцев. То есть люди давно работают в Европе, просто решили воспользоваться ситуацией. Помогаю им заполнять документы, пункты прописаны на чешском и украинском языках, один мужчина говорит «тут всё на укрАинском, я не понимаю этот дебильный язык». Получили визы, получили страховки, набрали два мешка гуманитарной помощи, добрые чехи подарили им новую коляску, детское кресло, коробку вещей. Вот это их расея пришла спасать, я правильно понимаю?

я втомилася від людей, які вважають, що дії їх урядів це не їх відповідальність.
все що ви скажете і все, що ви зробите чи не зробите буде використане проти вас.
вам так чи інакше доведеться з цим жити й помирати.
якщо твоя країна підтримує вбивство людей у моїй країні,
а ти все ще вважаєш, що ти нічого не можеш із цим зробити,
навіть не спробувавши.
мені важко.
я не чіпляюся за кожного винного,
я кажу, що відповідальність це річ, яка стосується кожного.
ці рани такі глибокі,
що я уяви не маю як ми зможемо порозумітися.

Сейчас во время войны я считаюсь внутренним переселенцем и могу получить финансовую помощь от государства.

Но я уехала с Херсона ещё в 2014 году.

И эта финансовая помощь является зерном раздора между мной и бабушкой, которая находится на оккупированных территориях.

Каждый наш разговор заканчивается ссорой. Она говорит, чтобы я шла и оформляла помощь от государства, ведь кто знает, что там будет.

А я против этого. Мне не так критично нужны деньги. Вдруг кому-то эта помощь в данный момент нужнее.

Известны случаи, когда люди оформляют помощь от государства, абсолютно не нуждаясь в ней. Таким хочется плюнуть в лицо и выслать в Россию.

Так вот, как по мне, то хуже гражданских русских, которые орут о захвате Украины, могут быть только соотечественники, которые наживаются на войне и сеют "розбрат" (прекрасное украинское слово) в такое ужасное время.

це по справжньому страшно - звикати до війни.
намагатися не лише вижити, але і жити.
ЖИТИ
ВИ РОЗУМІЄТЕ ПРО ЩО Я?

Аааааааааааааааааааааааааааааааааааа

Терпение! Терпение! И ещё раз терпение!

А вы верите в то, что не нужно мстить врагам: жизнь это сделает за тебя?

Какой-то японский философ тоже говорил: не мсти, просто сядь у реки и жди, когда течение принесет трупы твоих врагов.

я запитую себе, що я мала б написати,
якби цей пост був останнім.

замість того, щоб зосередитись на важливому я весь час втрапляю в якісь халепи, не говорячи вже про війну, вірніше без неї точно ніяк.
але є ж ще щось і під час неї.
щось що так чи інакше пов'язує мене із минулим і теперішнім.
я боюсь збожеволіти або здатися.
я не можу розплакатися тому, що мій дурнуватий організм запрограмований на пережовування емоцій і перетворення їх у конкретні дії.
часом почуваюся так, ніби справді не маю серця.
ніби десь базово воно в мене є, але функціонує не так.
БОЖЕ ЯК Я ХОЧУ ЩОБ ХТОСЬ СКАЗАВ МЕНІ ТИ НЕ ОДНА ТАКА БОЖЕВІЛЬНА

згадується вірш улюбленого Симоненка:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

те чого мені хотілось останні два роки нарешті відбулося.
Я ЗВІЛЬНИЛАСЬ.
БОЖЕЕЕЕЕЕ
треба це відсвяткувати.
бо я нарешті зможу рости!

это я. врываюсь в кофейню около дома со словами: «со мной сейчас такое произошло, вы обязаны это послушать». парень-ты, парень-стажер и парень-официант начинают дико ржать. рассказываю.
У МЕНЯ ДОМА ЗАВЕЛИСЬ БОГОМОЛЫ. блять, это просто ПИЗДЕЦ. точнее, у родителей дома завелись богомолы. короче. я подарила им алоэ несколько недель назад. и вот сегодня днём получаю звонок от мамы:
— вероника, представляешь! на меня только что прыгнул богомол! он такой хорошенький, я посадила его в баночку.
пока мы с мамой говорили, на неё пригнуло ещё ПЯТЬ ЕБАНЫЙ БОГОМОЛОВ. господи, теперь вся их квартира кишит богомолами. я только что была там и СУКА КЛЯНУСЬ богомолы везде. на потолке, ползают по стенам. их штук 15, считая тех, которые сидят в банке. родители сошли с ума. они хотят их оставить. говорят, что богомолы безвредные. лично у меня начинается паническая атака, когда я думаю о богомолах. мне кажется, они выпрыгнули из алоэ, которое я принесла.
ребята в кофейне смеялись, просили принести им богомолов. я стояла там, показывала им фотки богомолов, впадала в панику. на мои крики сбежались парни-повара и девушка-официантка. не знаю… может правда их отдать парню-тебе? у него будут мои богомолы…
потом я дошла до зоомагазина, купила кошкам корм, предложила им богомолов… оставила парню-кассиру свой номер телефона, чтобы он позвонил мне на тему богомолов, когда придёт их управляющая. господи… я не знаю, этот сериал зашёл куда-то не туда.

я хочу заповнювати площини
поезіями й пам'яттю,
пульсом, що лунає так гулко
словами радості,
голосними звуками перемоги,
хочу писати історію й гучні промови,
доречі, своєю рідною мовою.
хочу наливати турботу до кожної склянки,
як води із місцевою хлоркою,
лікують ранки,
як теплі обійми опісля розлуки,
сходяться гирла річки,
мої улюблені синьо-жовті стрічки.