Начала читать берсерка, чтобы лучше понимать мировоззрение парня, а он меня бросил.

Когда украинский и русский народ перестанут желать смерти друг другу?

Такой кринж читать все эти злобные комментарии в обе стороны

"Ты должен был бороться со злом, а не примкнуть к нему"

Я вдома! У Києві!
Заїжджала у місто через Ірпінь. Який же це пиздець… Навіть коли побачила своїми очима - все одно не можу повірити, що це дійсно сталося.

Поки дуже багато з'явилося роботи, тому не було часу поїхати гуляти Києвом. Але попереду вихідні. Хочу до Дніпра!

«ахуенно в бар сходили» - думаю я, сидя в 4 утра в карете скорой помощи.
вообще, этот вечер начинался замечательно. я, мои лучшие друзья, классное пиво, настолки и разговоры про лигу чемпионов. мы давно не сидели вместе в барах, поэтому я чувствовала приятную тяжесть в голове, когда мы шли по ночному городу до дома. бар, который недавно открылся в соседнем районе, держат болельщики ливерпуля, это погрузили меня и моего лучшего друга в разговоры о чемпионстве. и мы немного отстали о наших друзей, споря о последних матчах. потом дошли до дома, остановились покурить и закончить наш диалог. я помню, что очень пьяно и эмоционально рассказывала ребятам что-то про нагельсмана, а потом повернула голову и увидела, что мой друг завалился на перила, шлепнулся на асфальт и стал трястись. конечно, я подумала, что он прикалывается, но эти мысли быстро отошли на второй план. мы кинули сумки с продуктами, стали его поднимать и звонить в скорую. он быстро очнулся, я села рядом с ним на асфальт, попыталась привести его в чувства. пыталась погуглить симптомы сотрясения мозга. тупая ситуация. у него на щеке расцвёл ахуенный чёрный синяк, а из губы пошла кровь. ахуенно тупая ситуация.
скорая приехала очень быстро, но долго не могла въехать во двор. мы все это время сидели около подъезда на земле, пили воду и делали дыхательные упражнения. я шутила, пытаясь разрядить обстановку. потом его забрали в машину, мы сто лет стояли курили, решали кто поедет вместе с ним в больницу. в итоге, естественно, короткую палочку вытянули я и мой лучший друг. и вот мы. пьяные. в машине скорой помощи. мне завтра в 9 утра на пары, ему на работу, но мы едем в больницу, пытаемся не ржать от ужаса и сюра этого вечера. но как-то не выходит.
вы были когда-нибудь в государственной больнице в 4 утра? зрелище печальное. сонные санитары, обшарпанные стены, полумрак. но мы все ещё были пьяные, все трое, поэтому нам было больше угарно. мы были самые модные в приемном покое. и самые пьяные тоже. когда из конца темного и страшного коридора выехал дед с бабушкой, которая походила на рыбу-каплю, на инвалидном кресле - я сначала испугалась, а потом впала в неконтролируемый истерический смех. короче, в больнице мы провели где-то часа 3. моего друга с синяком водили по кабинетам, а потом он звонил нам и просил найти его, потому что не мог вспомнить дорогу назад в этом ебаном лабиринте. автомат с шоколадками - единственный способ поесть - не принимал, естественно, банковские карты. у меня были 50 рублей бумажкой и 50 рублей монетами. поэтому мы могли выбрать только две позиции. я бы не сказала, что там было из чего выбирать - пара шоколадок, бутылка воды и CD диск. с диска мы дико выпали. я подумала, что было бы очень угарно сейчас последние деньги потратить именно на него, но пить реально хотелось. потом оказалось, что автомат не принимает монетки. и мы остались вообще без возможности съесть хотя что-нибудь. гуляли по больнице, ждали хирурга. меня очень рассмешило, что в отделении кардиологии на подоконнике стоит миллион икон. еще я видела добрых больничных котов. но когда мы начали трезветь, а время начало клониться к 6 утра - приколы пропали. мы просто иногда курили и сидели в приёмной, ожидая появления женщины, которая сделает моему другу КТ. я даже пошла ругаться в регистратуру и орала на какую-то лаборантку, чтобы нас уже наконец приняли. короче приключение - пиздец. отпустили нас ближе к 7 утра, когда солнце уже полностью встало. естественно, я не поехала ни в какой универ.
я рада, что мои друзья не драматизируют события. когда мы ехали назад из больницы - обсуждали какое это потом будет смешное воспоминание. и как повезло, что мой друг не упал лицом в асфальт, а то он бы точно разбил себе нос.
друзья, берегите своё здоровье. не пейте пиво на голодный желудок, спите хорошо, не курите много электронок, а если вам очень тревожно и кажется, что вы сейчас упадёте в обморок - падайте, по возможности, на травку.

Довго не могла наважитися писати такі особисті тексти українською, бо на даний момент думаю російською, і мені здавалося, що саме російською зможу більш повно описати свої думки. Можливо і так, але в мені потроху накоплюється русофобія, а російська мова починає дратувати. Не знаю що буду робити з російськомовними друзями, хлопцем, людьми на роботі. Буду лише сподіватись, що на все потрібен свій час.

Ще доволі кумедно, що автозаміна української мови ще трохи дурна, не звикла до мене і моїх помилок.

Я могла б написати щось про те, що мені вже 24. Чи щось про свою вимушену еміграцію (яка доречі вже закінчуються), чи про те як у мене якось випадково з'явився хлопець прям перед війною. Але щось немає сил. Я розумію, що потрібно розпочати хоч з чогось, аби все таки прожити цей момент, упорядкувати думки та знайти дієві способи заспокоїтися(крім тіктоку та ігор). Бо моя страусина політика знов зіграє зі мною злий жарт і ці місяці, коли я тікала від власних думок, згодом перетворяться на багато годин спілкування в психотерапевтом (і багато тисяч гривен)

У дивний час живемо все таки. Хтоб міг подумати, що на наше покоління випадуть такі випробовування. Цікаво, що стане з нашим суспільством після цієї війни. Цікавого, що будемо розповідати дітям. Які твори мистецтва народяться. Можливо десь зараз пише свої романи новий Ремарк.

Я сегодня волонтерила в центре для беженцев из Украины и наблюдала неприятную картину. Пришли трое, женщина и двое мужчин из Славянска, продлевать свои рабочие визы на визы для беженцев. То есть люди давно работают в Европе, просто решили воспользоваться ситуацией. Помогаю им заполнять документы, пункты прописаны на чешском и украинском языках, один мужчина говорит «тут всё на укрАинском, я не понимаю этот дебильный язык». Получили визы, получили страховки, набрали два мешка гуманитарной помощи, добрые чехи подарили им новую коляску, детское кресло, коробку вещей. Вот это их расея пришла спасать, я правильно понимаю?

я втомилася від людей, які вважають, що дії їх урядів це не їх відповідальність.
все що ви скажете і все, що ви зробите чи не зробите буде використане проти вас.
вам так чи інакше доведеться з цим жити й помирати.
якщо твоя країна підтримує вбивство людей у моїй країні,
а ти все ще вважаєш, що ти нічого не можеш із цим зробити,
навіть не спробувавши.
мені важко.
я не чіпляюся за кожного винного,
я кажу, що відповідальність це річ, яка стосується кожного.
ці рани такі глибокі,
що я уяви не маю як ми зможемо порозумітися.

Сейчас во время войны я считаюсь внутренним переселенцем и могу получить финансовую помощь от государства.

Но я уехала с Херсона ещё в 2014 году.

И эта финансовая помощь является зерном раздора между мной и бабушкой, которая находится на оккупированных территориях.

Каждый наш разговор заканчивается ссорой. Она говорит, чтобы я шла и оформляла помощь от государства, ведь кто знает, что там будет.

А я против этого. Мне не так критично нужны деньги. Вдруг кому-то эта помощь в данный момент нужнее.

Известны случаи, когда люди оформляют помощь от государства, абсолютно не нуждаясь в ней. Таким хочется плюнуть в лицо и выслать в Россию.

Так вот, как по мне, то хуже гражданских русских, которые орут о захвате Украины, могут быть только соотечественники, которые наживаются на войне и сеют "розбрат" (прекрасное украинское слово) в такое ужасное время.

це по справжньому страшно - звикати до війни.
намагатися не лише вижити, але і жити.
ЖИТИ
ВИ РОЗУМІЄТЕ ПРО ЩО Я?

Виблядки викрасили стеллу з назвою міста на в’їзді в свій їбучий триколор. Навезли декілька тисяч солдат і омонівців. Продовжують кошмарити активістів, підприємців, викрадати людей, забирати машини, житло. І все це у той самий час, як кремлівські журналісти знімають сюжети про "рускій мір і благополучіє в Енергодарє" для вата тб. А жителям роздають агітки про те, що тут нова влада, їх варто слухати і їм не суперечити. І в жодному разі не займатися опозиційною діяльністю проти нової «військово-цивільної адміністрації», щоб не бути прийнятим за неонациста. «Возврата к прєжнєму нєонацистскому рєжиму нє будєт. росія прішла в ваш рєгіон навсєгда и нікуда нє уйдьот».
Ніколи не думала, що ця гидота дійде і туди. Було затишне зростаюче місто з молодим населенням, а зараз все шо можна похерити вони похєрять. Ще страшніше думати за те, шо вони після себе залишать, коли будуть звідти тікати.

Аааааааааааааааааааааааааааааааааааа

Терпение! Терпение! И ещё раз терпение!

А вы верите в то, что не нужно мстить врагам: жизнь это сделает за тебя?

Какой-то японский философ тоже говорил: не мсти, просто сядь у реки и жди, когда течение принесет трупы твоих врагов.

я запитую себе, що я мала б написати,
якби цей пост був останнім.

замість того, щоб зосередитись на важливому я весь час втрапляю в якісь халепи, не говорячи вже про війну, вірніше без неї точно ніяк.
але є ж ще щось і під час неї.
щось що так чи інакше пов'язує мене із минулим і теперішнім.
я боюсь збожеволіти або здатися.
я не можу розплакатися тому, що мій дурнуватий організм запрограмований на пережовування емоцій і перетворення їх у конкретні дії.
часом почуваюся так, ніби справді не маю серця.
ніби десь базово воно в мене є, але функціонує не так.
БОЖЕ ЯК Я ХОЧУ ЩОБ ХТОСЬ СКАЗАВ МЕНІ ТИ НЕ ОДНА ТАКА БОЖЕВІЛЬНА

згадується вірш улюбленого Симоненка:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

те чого мені хотілось останні два роки нарешті відбулося.
Я ЗВІЛЬНИЛАСЬ.
БОЖЕЕЕЕЕЕ
треба це відсвяткувати.
бо я нарешті зможу рости!