Война - это пир Дьявола.

Фото девушки со свастикой на животе и кляпом во рту всплывает у меня каждый раз, когда закрываю глаза.

нашої русофобії все ще недостатньо

У меня обычно все более менее нормально. В моменты, когда накрывают мысли, я начинаю молиться, и меня сразу же отпускает. Под словами "молиться" я имею в виду не что то религиозно каноническое. А обращение одновременно и внутрь себя и во вселенную- "боже, дай мне мозгов, понять, что я не несу ответственность за жизнь другого человека, даже самого близкого".

Скажу, что за это время начала замечать грубость Д. в дни, предшествующие пьянкам. И отношусь теперь к этой грубости спокойно. Потому что начала видеть, что это не он грубит, и не я виновата в этом. Это тяга к алкоголю что то делает с его мозгами, хоть он сам и не понимает.

Но сейчас другое. Сейчас он третий день не появляется дома и отправляет мне фотки того, как он тусит с друзьями, глаза залитые. В инсту (которую он в жизни не вел), выкладывает фото и видео с алко тусичей послелние две недели. Реально, каждую пьянку.

Я держусь и ничего контролирующего не говорю ему. Но внутри происходит ужасное. Начинаю молиться о том, чтобы принять то, что не в силах изменить. Отвлекаюсь. А через пару минут снова ловлю на мысли, что накручиваю себя. И снова, и снова. И так вчера продолжалось целый день. Хотя позавчера эту же ситуациию я очень легко отпустила, и спокойно себе жила).

Пошла, чтобы отвлечься, в бассейн. Причем не хотела изначально, но пришла какая то мысль - что я должна позаботится о том, что в моих силах - о физическом здоровье, хотя бы. И когда плавала, мне в голову пришли очень простые слова - всё то, что происходит, это испытание для меня. И если я не пройду это сейчас, то это испытание будет подкидываться мне до тех пор, пока я его не пройду так, как это необходимо для того, чтобы мне самой же стать сильнее.

И я сразу начала думать, как я поступала раньше в этой же ситуации. Как? Пыталась взять под контроль всё. Звонила, писала, вначале ласково спрашивала, когда он домой собирается, на что он конечно же говорил, что скоро, и конечно же это скоро не наступало. Просила больше не пить, чтобы домой дошел спокойно. Потом ругалась, раздражалась, злилась, ненавидела.
И я не поступила так как раньше. Но я и не сделала ничего, вообще. Просто доверилась. Словно поплыла по течению. И будь как будет)

Сейчас так легко на душе. Такой легкости давно не было)

Катись оно всё колесом. А путь оно проложит себе само, и он будет верным. Я уже готова отпустить Д. хоть в бездну, куда он сам успешно катится.
Только сейчас он тянет меня с собой. А я не удержу нас обоих.

40-Й ДЕНЬ СМЕРТІ ЛЮДЯНОСТІ НА ЦІЙ ПЛАНЕТІ.

Скільки ще життів мають забрати, щоб наші люди усвідомили, що немає «хароший рускіх»? Є тільки ті, які рятують свої дупи.
Зараз фейс активно агітує «мір ва всьом мірє» і грає роль сумлінного активіста. В реальності він просто звалив з рашки і тому такий смілий. Всі вже забули його трек «я роняю запад» і інтерв‘ю у дудя, де останній спитав, що він скаже пукіну при зустрічі, на що фейс відповів: «спасибо, что уронили запад». Все ще «хароший рускій»?
У мене була подруга з Москви, з якою ми спілкувалися з 2009 року. Думаєте, вона якось підтримала мене? 24-го вона лише залила сторіз, в якій було шось про «двойниє стандарти», і спитала, чи правда то все про втрати серед цивільних. На мої розповіді вона вже не відповідала. Навіть не читала. А потім взагалі знесла свою інсту «чіста із прінципа».
Також у мене був друг з Уфи. Перший час ще було ок, поки він не взяв на себе роль експерта і не почав мені розповідати про правильність анексії Криму, про те, що Донбас розстрілювали наші війська і катували там людей, а ще сказав, що його друга призвали і якщо доведеться, він буде вбивати. Останньою краплею стало те, що коли я почала писати про знайомих з Донбасу і що вони мені розповідали, він відповів: «мнє всьо равно, што там гаварят какіє-та люді, я пасматрєл фільм пра Данбас». Думаю, цілком очевидно, куди я його послала.
І таких історій тисячі. Тисячі історій про те, як «харошиє рускіє» просто виправдовуються і рятують свої дупи, бо їх країна зараз в повній жопі.

Сьогодні волонтери нарешті змогли потрапити до притулку в Бородянці. П‘ятсот собак пробули там чотири тижні без води і їжі. Директорка притулку просто втікла і кинула їх помирати в агонії. Більша частина собак загинула. Ті, що вижили, в жахливому стані. Волонтерка ходила і, називаючи імена деяких загиблих собак, просила в них вибачення за те, що так сталося. На це неможливо дивитися без болю і сліз.
Говорила зі своєю студенткою, яка зараз знаходиться у вже звільненому селі. Дзвонила з номеру мами, бо її сім-картку забрали рашисти. Каже, що ще пощастило, що не забрали телефон або щось інше. Хоч там уже спокійно, а їм все одно страшно. Про Бучу, Гостомель, Ірпінь і Макарів я взагалі мовчу. Психіка людей, які вижили, зламана на все життя.
Вчора читала на майндвеллі пост якоїсь користувачки. Її чоловік спілкувався зі старим знайомим, який нещодавно повернувся з фронту. Той спочатку був у Києві, а потім у Маріуполі. Він бачив, як масово вбивають цивільних їхні війська (і він теж вбивав), як гинуть його товариші. Проте виправдовує це тим, що він захищав себе, свою сім‘ю і своє місто (а сам живе за тисячі км від кордону з Україною). І йому норм спиться. Він вважає, що все зробив правильно. Сам зізнався, що вони просили дати їм наказ стріляти на ураження, і їм давали накази вбивати і нищити все.
Сильну огиду викликав експеримент Ченда, де росіяни, бачачи наш прапор, обзивали його та українців лайливими словами. І найгірше те, що там були не тільки дорослі, але й діти років 10-12.
Племінниця моєї сусідки живе в Гостомелі. З 24-го лютого вона перебувала на роботі, вони там усі ховалися. Коли місто звільнили, вертатись їй було нікуди, адже її дому вже не було. Все, що в неї залишилося — це речі, які на ній були 23-го лютого.
Мої родичі з Харкова бояться вийти на вулицю, тому що людей, які виходять, одразу вбивають.
І це, звісно, не все горе, яке з усіх боків безперервно ллється. Його настільки багато, що від болю за всіх у мене зжимається щось в грудях і завмирає подих.
Росіяни зараз дуже обурені і ображені таким ставленням до них, кажуть, це несправедливо. Розкажіть краще про цю «несправедливість» людям, які втратили рідних, близьких та дім.