За более чем 3 недели отключения связи мне удалось поговорить с бабушкой и дедушкой около 5 минут сумарно. Это были 3 звонка.

Сейчас им сложнее находить связь с украинских операторов.

Звонили от знакомой, которая купила русскую симку. Многие соседи бабушки тоже купили их.

Крайний разговор был самый сложный. Бабушка очень плакала. По большей части из-за того, что не может передать мне черешню, которая как копеек и её много.

После этого был ком в горле.

Я старалась держать во время разговора, успокаивала их. Но как только связь оборвалась, разревелась ужасно.

Вчера я потеряла удачника… это конец… всего. не знаю как без него жить.
Второй у человека который никогда мне его не вернёт. Убила бы… как же мне тошно.

Хочу снова путешествовать одна.
Это лучшее что можно сделать в моем нынешнем разбитом состоянии.
Не хочу ни с кем общаться, знакомиться и тем более никого терпеть.
Так уж вышло что уже много лет люди только разочаровывают и предают, видимо я разучилась разбираться в людях и выбираю только мудаков.

Будто бы отпустило, причем по всем фронтам.
На работе… в сердце… дома… всюду короче.
Что это было? Синдром дауна? биполяр очка? Временные трудности?
Я не знаю.
Нахожусь на уровне голубя.

Очікувано, що зараз книги читаються ну дуже повільно. Особливо з моїм умінням підбирати акурат те, що викликає неоднозначні емоції і тригерить.
Зараз читаю «Інтернат» Жадана і настільки повільно продираюсь між рядків, настільки болісно, тривожно… Історія не просто актуальна і на часі, вона буквально має бути прочитана кожним. Найголовніше питання, яке майорить на фоні: чи можна в умовах війни вважати себе непричетним до того, що відбувається, лишатись "аполітичним" і "ні за кого". Можливо, для когось історія буде про щось інше, бо ж кожен з нас має свій досвіт та особливості світосприйняття, та для мене головний герой Паша – це буквально відлуння слова «вибір».
Але найдивовижніше в цій книзі – вміння автора писати так, що читати практично фізично боляче, але відірватись просто неможливо.

Дивно читати про війну та буквально бачити й чути її "у прямому ефірі". Щиро вважаю, що кожен, хто поїхав з країни, аби врятуватися чи врятувати сім'ю, дітей тощо, просто зобов'язані прочитати цей роман. Аби мирний пейзаж за вікном не вводив нікого в оману, бо жоден з нас не повинен забувати ні на мить – війна ще триває.

Зважаючи на ситуацію, дивно, що я так давно нічого нікуди не писала, окрім Інстаграму. Але там мені некомфортно. З одного боку необхідність робити фотографії, а з іншого – дуже різні люди, які читають мої пости.
Але мені важливо зараз фіксувати, що відбувається і які емоції викликає все, що навколо.
По-перше, мені страшно, що ми з партнером не витримаємо… не знаю, цієї невизначеності. Скільки ще буде війна? Рік? П'ять? Вісім? Не впевнена, що формат стосунків онлайн витримає такий довгий період. Причому період, який не має конкретних термінів і гарантій.
По-друге, мене вбивають думки, що з ним може щось трапитись. Ніби найстрашніший сон вийшов з-під контролю.
По-третє, мені реально складно. Фізична праця, життя з мамою, інша мова… Не відчуваю це місце "своїм". Мені здається, що це частково і через те, що партнер в іншій країні. За декілька тисяч кілометрів.
Мені так страшно…

Смешно что когда мы прощались на станции и он меня обнял, а я обняла в ответ, я сказала что мы так прощаемся словно навсегда.
И оказалась права, сама того не понимая.

Наверное, это женская такая вещь, когда тебе кажется, что он на каком-то мыслительном уровне должен понять, что нужно проявить к тебе внимание. Вот когда ты сама думаешь, что если сама его проявишь, то от себя какую-то часть потеряешь, если не получишь должной взаимности.

Чтож на новом месте работы абсолютно каждый со своим двойным дном… особенно админы и особенно старший врачебный состав.
Если ты чего то спросил, будь готов к сарказму и унижениям.
Если ты накосячил будь готов что поднимут на смех.
Если ты не прогнулся будь готов что тебя будут иломать. скорее зубы сотрут.
Просто учусь не пускать их ближе, просто держусь в стороне, не понимаю почему люди такие циничные пидоры.
Особенно те к кому ты с добром и открытой душой.
Чтож… получу опыт, да свалю, ещё не всё уроки пройдены, и я уверена что где-то мне будут рады.

Я сижу на работе и едва сдерживаю слёзы.
В субботу я гуляла с другом, который всеми способами давал понять что скоро эта дружба превратится во что-то другое. Мы общались год и этой весной он пропал, а затем появился в начале лета извиняясь. Я простила, потому что я видимо терпила.
Сегодня он написал что расстался с девушкой с которой встречался с прошлого июля!!! Я понятия не имела что он с кем-то в отношениях и более того, он жаловался что ему не хватает женской ласки. Расстался потому что он наврал что гулял один, а гулял он со мной. Я ей написала и оказалось что она не в курсе обо мне и вообще они не расстались…
В субботу он обнимал меня и пытался поцеловать. 😐
Я не в силах общаться с человеком который так мастерски притворяется. Заблокировала его везде, ей же сказала что между нами ничего не было и что он мне не нужен.
А теперь мне с таким камнем на сердце остаётся отработать 7,5 часов.

дуже дивно було вперше за стільки років не отримати поздоровлення з днем народження від дідуся.
він завжди дзвонив одним з найперших. бо завжди прокидався дуже рано.
і дуже боляче, що саме мій день народження став днем, який відміряє рівно півроку з того часу, як його не стало.

десь дуже глибоко в душі вся сім'я з полегшенням перекручує думку, що добре, що він не застав жахіття війни. і що ми мали змогу попрощатися спокійно і як він цього заслуговує. бо невідомо, чи витримав би він цю новину. або що б робили батьки з цією інформацією. чи змушували б їхати його з рідного дому, щоб бути подалі від загрози… можливо так. і перші дні, які й так обернулися у надто важкі і без того, були б ще важчими.
але є як є.

шкодую, що іноді була недостатньо гарною онукою для нього. що могла б робити й більше. і приїжджати частіше.
його хвороба й смерть застали нас настільки неочікувано, що навіть не було часу якось це все переварити, підготувати себе.
та чи можна взагалі до такого підготуватися…
тому знову - є як є.

залишається тільки згадувати все прекрасне, що пов'язане з ним, прокручувати в пам'яті спогади: ті літні вечори у нього в селі, купу ягід на кущах та деревах, полив овочів на городі, сімейні сніданки у дворі, мурчання котів, що сплять на даху під сонцем та звук радіо, що ніколи не затихав.
дякую за всі ці спогади.
дякую за тебе.

4 дня.