Этот ебучий дед однажды обязательно умрёт, а мы будем жить дальше.

За боротьбу рухатись далі, навіть при згадці про минуле і сумом, я знаю, що краще чекає в майбутньому.
10 років тому, я б не повірила, якби мені сказали, що я працюватиму у фотостудії, фотосалоні, відвідаю 5 країн, зроблю декілька фотопроектів, познайомлюсь з крутими фотографами і фотографками.
Тоді я мала лише мильницю, зараз у мене повнокадровий!
Хоч і можу зробити у фотошопі своє фото до невпізнаваності, полюбила себе, такою яка є.

Вспоминаю Илью и скучаю по той поре, когда мы с ним зависали ночами. Разговаривали до утра. Реально волшебное время было. Надеюсь смогу однажды ещё раз такое испытать

Галина, як і в переважній більшості ситуацій, була права.
Те, що виривалось з мене назовні з таким відчаєм, насправді виявилось тим, що я давно знала, нехай не до кінця і усвідомлювала.
Я контрзалежна і нарцистична.
Я впадала в лють і кидалась речами, коли інші не поводили себе так як хотіла, я вкусила однокласницю, я закривала вуха руками и пищала, що я не чую свою прабабусю, коли мені не хотілось її слухати, я викидала закоханих в себе хлопців як непотрібні речі, коли їх функція втрачала свою актуальність або привабливість для мене…
Я не мала найменшого розуміння, що у них всіх є почуття.
Вони живі, їм боляче, вони не створені, щоб обслуговувати мене.
Я зваблювала всіх і всюди як моя мама.
Для мене не існували чужі кордони…
Я непомірно вдячна татові та прабабусі з прадідусем за те, що подарували мені любов, за досвід теплих стосунків, за те, що я не стала таким нарцістисним монстром як мама з бабусею.
І якщо чесно, то мені їх щиро шкода.
Я б не хотіла провести своє життя в замороженому нарцистичному режимі існування.
Я хочу жити і насолоджуватись кожнісінькою секундочкою свого життя, кожнісінькою безкорисною безфункційною секундочкою, яка просто приносить насолоду, бо це просто приємно лежати на пляжі, відчувати як міліметр за міліметр нагрівається твоє тіло і слухати шум хвиль, а не дратуватись від того що так по-тупому марнуєш час в погоні за бажаною засмагою.
Я колись обов'язково напишу книгу.
Той дитячий голос в моїй голові, який здатний створювати сюжети і художні описи того, що сприймають всі сенсорні системи мого тіла повернувся.
І я за ним сумувала.
Сумувала, хоч і не пам'ятала що саме втратила.
Та це не має жодного значення, колі нарешті знайшла себе.
Тепер коли я знаю найогиднішу правду про себе, мені нічого не страшно.
Той, хто викрив сам себе, не боїться бути викритим кимось іншим.
А ще у кожного створіння є причини поводити себе саме в той спосіб, в який це відбувається, навіть якщо вони нам невідомі, навіть якщо вони невідомі йому самому…

І який же це кайф вільно писати після стількох років хаточення в темниці нарцистичного сорому.
Відчуття внутрішнього польоту...
Ох і не дарма я раніше "випадково" приїхала до аеропорту.

Malaga, Costa del Sol - voy a volver.

Стан, як на початку повномасштабної. Страшенна лють і не усвідомлення масштабу. Я боюсь того моменту, коли психіка сприйме те, що сталось.

Привычка улыбаться въелась в кости.

Подобно раковым клеткам, она отравляет тело, делает его своим - нездоровым.
Что бы излечится, нужно пройти жёсткий и долгий курс химиотерапии, избавится от факторов, способствующим развитию болезни. Это значит, что тебе нужно посмотреть на то что тебя окружает, под другим углом.
Теперь ты знаешь что болен.

Посмотри вокруг.Все что казалось тебе привычным, возможно, уничтожало тебя все это время…

Теперь ты знаешь что болен.

Приложи хотя бы чуточку сил что бы спасти себя.

Д. попал на мотоцикле в аварию. Правая нога в кашу. Ему очень повезло, он остался жив, ему сделали операцию в нейрохирургической реанимации сразу же как только его доставили в больницу. Это огромная удача.

Конечно же для меня это был день попыток не впасть в мыслительный запой, в панику, в негатив о будущем, в страдания, в обвинения и в жертву. Я так отчаянно старалась этого недопустить, что обнаружила себя идущей по улице и бормочащей вслух бабкой молитвы о принятии ситуации.
Но конечно же я уходила в мысли. Но это было не такое запойное мышление, как было раньше. Мне страшно потерять Д. в дееспособном виде. И мои мысли уходили в это будущее. Но я каждый раз одергивала себя и возвращала, в то, что я могу сделать конкретно сейчас для него.

странно, замечать и осознавать как меняются наши отношения

как из максимально милых и трогательных они превращаются в более крепкие, но и более будничные

чуть меньше прикосновений, но больше понимания
чуть меньше нежности, но больше узнавания

Мама насыпала в резиновые перчатки парфюмированный тальк, на который мои проколотые насквозь пальцы и экзема реагируют негативно. И когда я одела их я разозлилась. Написала ей кучу гневных сообщений, сфоткала ей свои раскрасневшиеся руки. Обвинила ее.
А затем до меня дошло, что я впала в жертву.
Мне повезло, что мама не прочитала сообщения. И я удалила почти всё, кроме объяснения, что с моими руками и просьбы не сыпать в перчатки этот тальк, а использовать гиппоалергенную детскую присыпку. И то это объяснение было чутка в негативе. Но хотя бы без обвинений.