нашої русофобії все ще недостатньо

Скільки ще життів мають забрати, щоб наші люди усвідомили, що немає «хароший рускіх»? Є тільки ті, які рятують свої дупи.
Зараз фейс активно агітує «мір ва всьом мірє» і грає роль сумлінного активіста. В реальності він просто звалив з рашки і тому такий смілий. Всі вже забули його трек «я роняю запад» і інтерв‘ю у дудя, де останній спитав, що він скаже пукіну при зустрічі, на що фейс відповів: «спасибо, что уронили запад». Все ще «хароший рускій»?
У мене була подруга з Москви, з якою ми спілкувалися з 2009 року. Думаєте, вона якось підтримала мене? 24-го вона лише залила сторіз, в якій було шось про «двойниє стандарти», і спитала, чи правда то все про втрати серед цивільних. На мої розповіді вона вже не відповідала. Навіть не читала. А потім взагалі знесла свою інсту «чіста із прінципа».
Також у мене був друг з Уфи. Перший час ще було ок, поки він не взяв на себе роль експерта і не почав мені розповідати про правильність анексії Криму, про те, що Донбас розстрілювали наші війська і катували там людей, а ще сказав, що його друга призвали і якщо доведеться, він буде вбивати. Останньою краплею стало те, що коли я почала писати про знайомих з Донбасу і що вони мені розповідали, він відповів: «мнє всьо равно, што там гаварят какіє-та люді, я пасматрєл фільм пра Данбас». Думаю, цілком очевидно, куди я його послала.
І таких історій тисячі. Тисячі історій про те, як «харошиє рускіє» просто виправдовуються і рятують свої дупи, бо їх країна зараз в повній жопі.

Я не можу нікому відповісти.
Подруги з росії пишуть: "мы не знаем, что сказать". Ну а від мене що хочете почути? Мені також немає чого сказати.

Стала писати паперовий щоденник. "Час війни". Бачила такі у музеї жертв голокосту в Берліні. Ах, ну як можно було уявити, що я сама можу такий писати.

Хочу додому. Києву мій, як я хочу до тебе.

Сьогодні волонтери нарешті змогли потрапити до притулку в Бородянці. П‘ятсот собак пробули там чотири тижні без води і їжі. Директорка притулку просто втікла і кинула їх помирати в агонії. Більша частина собак загинула. Ті, що вижили, в жахливому стані. Волонтерка ходила і, називаючи імена деяких загиблих собак, просила в них вибачення за те, що так сталося. На це неможливо дивитися без болю і сліз.
Говорила зі своєю студенткою, яка зараз знаходиться у вже звільненому селі. Дзвонила з номеру мами, бо її сім-картку забрали рашисти. Каже, що ще пощастило, що не забрали телефон або щось інше. Хоч там уже спокійно, а їм все одно страшно. Про Бучу, Гостомель, Ірпінь і Макарів я взагалі мовчу. Психіка людей, які вижили, зламана на все життя.
Вчора читала на майндвеллі пост якоїсь користувачки. Її чоловік спілкувався зі старим знайомим, який нещодавно повернувся з фронту. Той спочатку був у Києві, а потім у Маріуполі. Він бачив, як масово вбивають цивільних їхні війська (і він теж вбивав), як гинуть його товариші. Проте виправдовує це тим, що він захищав себе, свою сім‘ю і своє місто (а сам живе за тисячі км від кордону з Україною). І йому норм спиться. Він вважає, що все зробив правильно. Сам зізнався, що вони просили дати їм наказ стріляти на ураження, і їм давали накази вбивати і нищити все.
Сильну огиду викликав експеримент Ченда, де росіяни, бачачи наш прапор, обзивали його та українців лайливими словами. І найгірше те, що там були не тільки дорослі, але й діти років 10-12.
Племінниця моєї сусідки живе в Гостомелі. З 24-го лютого вона перебувала на роботі, вони там усі ховалися. Коли місто звільнили, вертатись їй було нікуди, адже її дому вже не було. Все, що в неї залишилося — це речі, які на ній були 23-го лютого.
Мої родичі з Харкова бояться вийти на вулицю, тому що людей, які виходять, одразу вбивають.
І це, звісно, не все горе, яке з усіх боків безперервно ллється. Його настільки багато, що від болю за всіх у мене зжимається щось в грудях і завмирає подих.
Росіяни зараз дуже обурені і ображені таким ставленням до них, кажуть, це несправедливо. Розкажіть краще про цю «несправедливість» людям, які втратили рідних, близьких та дім.

Я до последнего старалась не ненавидеть русских.
До Мариуполя.
До Чернигова.
До Бучи.
До Ирпеня.
До Гостомеля.
До пальбы по гражданским в своём родном Херсоне.

Смерть для них роскошь.

А с русскими солдатами пусть сделают то, что они сделали с украинцами.

В оккупированном Херсоне люди стоят в окружении рашистов с автоматами, танков и военных бронемашин, и поют гимн Украины. Не могу остановить слёзы.

коня, о котором отец по просьбе подруги заботился, убило. ту конюшню из гостомеля спалили, а в этой заморили голодом и постреляли.

я видела фотографии зоопарка. говорят, застрелили двоих бизонов.

если поднялась рука на животное, которое не несет опасности, что тогда они делали со всеми нашими людьми.

а мы думали, что 45 тысяч мешков для трупов, приказ о новых стандартах массовых захоронений и мобильные крематории - это они для себя везли. глядя на жженые автозаки с их мусорами и наших людей со связанными руками, очевидно, крематории были, чтобы этих людей никто не нашел.

наверное, конец света действительно наступил, и из ада вылезли черти

Перемога… так, десь там, буде. Але вже стільки сталося. І цього не змінити. Ніколи.

ми ж не сикотна русня

пропоную почати повзучу націоналізацію саммеру та не бути дохуя егоїстичним гівном і почати розповідати про саммер всім знайомим, кому саммер може якось морально допомогти, як колись допоміг вам. так шо, не сикуйте, будь-ласка, та діліться куточком спокою. ми і раніше були ще те куку, а зараз так ваще, ніхто інший, крім нас самих не зрозуміє того піздецю в голові та на серці. а про чорний юмор я ваще мовчу

БОЖЕ Я ПОВЕРНУСЬ ДОДОМУ
вперше за 36 днів війни.
я нарешті побачу своє рідне місто.
це саме те заради чого варто залишатись живою.

боже, дай, будь ласка, отій каші в моїй голові хоч трохи осісти.
бо я вже не вивожу.
ну правда.

мені подобається бути поруч з людьми,
які надихають.
це дозволяє мені відновлювати власні внутрішні ресурси,
щоб не бути такою вразливою,
щоб врешті-решт не дозволити зробити із мене жертву цієї війни.
кожен хто на фронті й кожен хто у безпеці бореться у площині простору, де він фактично є найбільш ефективним.
я пишаюсь своєю країною.
кожен день ми потихеньку демонструємо силу нашої СВОБОДИ та ВОЛЮ ДО ЖИТТЯ і перебудовуємо цей світ,
САМЕ ТАК МИ ПЕРЕБУДОВУЄМО ВЕСЬ СВІТ.

вчера мы ходили в бар. я, моя бывшая лучшая подруга, мой лучший друг, его девушка и бывший парень моей бывшей лучшей подруги. этот набор людей кажется смешным. когда ты долго общаешься с какой-то группой людей - приставка «бывший» неизбежна. но, в любом случае, мы знакомы насколько долго, что даже старые обиды уже перестали иметь значение. я съела много сухариков, мы выпили очень много пива, никто не захотел играть в уно. типичный вечер. мой лучший друг провожал меня до квартиры, а потом мы ещё час стояли около подъезда, курили и громко обсуждали политику. когда все это только началось… мы с ним сильно поссорились, перестали переписываться и встречаться. для меня это было тяжело. хотелось бы верить, что для него тоже. поэтому вчера мне очень важно было узнать - изменилось ли что-нибудь в его голове. да, изменилось. думаю, невозможно жить в россии и не видеть очевидного. поэтому я вернулась домой с чётким ощущением того, что люблю его. это было важно. я думала про смысл дружбы все это время, пыталась понять умею ли я дружить. и сейчас, наверное, приблизилась к ответу и к правильному взгляду на отношения между людьми. если ты называешь человека своим другом, если выбираешь его из всех людей, то ты потом не можешь просто отказаться от него. даже если он неправ. наверное, смысл дружбы - пережить дерьмо вместе. и принять человека, дать ему время, поговорить с ним. и если твой близкий человек говорит вещи, которые противоречат твоим моральным убеждениям, нужно разговаривать. разговаривать и решать этот вопрос.
сегодня я сидела за барной стойкой в кофейне и обсуждала романо-германские языки с парнем-стажером. вокруг ходили повара и официанты, а в дальнем зале проходила встреча english speaking клуба. мне очень нравится это место. и я рада, что они появились. теперь я могу выпить классный фильтр и поболтать с кем-то. это хорошо для ментального здоровья - разговаривать с другими людьми. после увольнения из кофейни мне этого нахватает.
сложно сохранять веру в людей. мне кажется важным, особенно сейчас, умножать добро и любовь. когда в мире столько жести и ненависти, которую ты никак не можешь контролировать, важно внутри оставаться хорошим, пытаться поступать правильно. когда я выпускалась из школы, мы делали альбом с фотками. и напротив каждой фотографии решили прикрепить цитату. я была очень занятой в 11 классе, много делала для выпускного и последнего звонка, пыталась почувствовать себя ивент-менеджером. поэтому у меня почти не было времени выбрать крутую цитату - вписала первую попавшуюся. когда я смотрела этот альбом спустя несколько лет, моя цитата казалась мне смешной и нелепой, кринжовой. но сейчас, оборачиваясь на все события последнего месяца, я нахожу эти слова очень важными. даже слишком важными для человека, который заканчивает 11 класс. напротив моей школьной фотографии написано «делай добро из зла, потому что его больше не из чего делать». и наконец-то это действительно имеет смысл.