Что я вам могу сказать, ребята? Это пиздец. Я привыкла писать сюда посты, когда сильно больно. Так вот, все, что вы читали тут до этого - это цветочки. За месяц вся наша жизнь перевернулась с ног на голову.

Это пиздец. Я столько видела и столько пережила, что я даже не знаю с чего начать и что вообще сказать.

Начнём с того, что я не справилась. Через неделю после начала войны, на третий день оккупации моего родного города я замолчала, перестала есть и вставать с кровати. Сутки я спала и не могла разговаривать. Просто за шкирку меня подняла мама и начала поить меня антидепрессантами, которые остались у меня с позапрошлого года. Сказать, что это было тяжело морально - ничего не сказать. Поэтому я ограничусь словом - пиздец.

Мне повезло, что я и мои родные в относительной безопасности, потому что не всем в Украине так повезло. Например, как моей подруге. В первый день оккупации российские войска зарядили в их дом снаряд, погибло 4 человека, которые не находились в подвалах на тот момент. И не просто погибли, а их разорвало на части и раскидало по двору - ноги, руки, головы и органы. Трупы лежали во дворе ещё 2 дня, потому что нам всем запрещали выходить на улицу и убрать их не было возможности.

Также зарядили снарядом в наш единственный крупный торговый центр в городе. В центре находился контактный зоопарк и зоомагазин. ТЦ начал гореть, животных просто выпустили из клеток, чтобы они спаслись. Часть все равно погибла, из них кролики, кошки, еноты и птицы. Остальных же мы всем городом собирали ещё неделю по улице, обгоревших и испуганных, с огромными ожогами на телах - ламы, семья мини пигов (мама, папа и детки), еноты, кролики и другие.

В дни зачистки военные зачистили не только опасность для них, но и наши магазины с продуктами и техникой. После них подключились и местные мародеры. Буквально за несколько суток магазины опустели.

Митинги в поддержку Украины жестоко разгоняются - звуко-шумовые и газовые гранаты, выстрелы в воздух и по людям, похищения, избиения и пытки. За месяц более 5 человек на митингах получили огнестрельное ранение в ноги и даже в живот.

Гуманитарной помощи привезли очень мало, первые две недели можно было получить банки с килькой и тушёнку. При этом они очень медленно ее выдавали, будто специально. Часами люди стояли в очереди, но так и не могли ее получить. Медикаментов и других продуктов не дают. Гуманитарную помощь от Украины в город не пропускают.

В городе очень много местных волонтёров, которые помогают людям - находят и привозят продукты и медикаменты бесплатно.

Сейчас в Херсоне относительно тихо. Днями и ночами мы слышим бои в области. Также русские войска все ещё проводят зачистку, находят местных активистов, волонтёров и политиков, похищают их и проводят с ними воспитательные работы. В области и в Херсоне некоторых похищенных находят убитыми или не находят вообще. Те, кого отпустили больше не говорят. Мирному населению ничего не грозит, главное не активничать и не раздражать военных.

Как-то так. Я пыталась написать без чувств, просто по фактам, то, что видели мои глаза и в чем я уверенна на все 100%. Моральное самочувствие конечно просто ужасное. Ты будто в клетке и через прутики тебя тыкают иглой. Сложно объяснить на словах. Не знаю, на спасение это не похоже, разве что насилие? Вспоминаю мультик советский из детства, из-за которого я всегда плакала. Где мальчик словил лягушку в болоте, принёс ее домой, сделал ей в банке подстилку из ваты, пытался накормить ее вареньем, а она медленно начала умирать. И казалось ему, что он все сделал правильно, хотел ее спасти от ужасной жизни в болоте и подарить ей лучшую жизнь. А она погибала. И вот он взял ее в руки, казалось, что мертвую, шёл на улицу, чтобы похоронить. Плакал и слёзы капали на лягушку, от этого она начала оживать. Конечно, он радостно вернул ее обратно в болото.

Вот это все сейчас похоже на это. История неблагодарной лягушки, которую хотел спасти мальчик.

Как-то так.

Коли я буду заходити в рай, я запитаю у бога:
-господь, нашо ти створив москалів?
І він скаже:
-це щоб з раю потім дивиться як вони горять у пеклі

ніч.
перед очима й досі стоять картини притулку для тварин у Бородянці. купи мертвих песиків, які лежать один біля одного. худі, поранені і покинуті…

день.
читаю новини про те, що більше не залишилось нічого від екопарку у Харкові і думають над тим, щоб приспати тих тварин, що залишилися, і просто не можу зупинити сльози.
тигри, леви, ведмеді…
я гуляла тими стежками та бачила кожного з них.

ця війна торкнулася усього навколо, знівечила їхні життя та саму суть.
суцільна розруха як в голові, так і навкруги.

і коли здається, що тебе вже ніщо не здивує і ти тримаєшся - кожного разу з'являється щось нове, що добиває.

боже, дай нам сил усе це пережити і не з'їхати з глузду.

якщо ти борн ту бі піг тобі вже ніщо не допоможе вочевидь

My feelings can't find a place… It's not an end-of-the-world movie, it's 2022, the 21st century, the center of Europe.

I couldn’t even expect that the liberation of our territory would not be a good new, but the tragedy that befell us all.

It is hard to imagine how these people, my people, might have felt. I can only guess that, Save God, if I were there, I would probably wish I were dead. These crimes are not even against Ukrainians, they are crimes against all humanity, against what the word "humanity" means. This is genocide and atrocity.

I probably won't surprise most of my friends, but there's a small chance that someone who didn't know this before - will read this facts:

The following locations are pictured - Bucha, Irpen, Gostomel (Kyiv region):

- Male civilians of these cities were tortured (remember that we don’t know how long and how brutally they could torture all these people), then killed, shot.
- Girls, women, children (some of them under 10 years old) - were raped (for days), beaten up and then killed.
- There were cases of people set on fire (probably they were alive)
- Many elderly people were also shot
- Even their pets were shot

Of course we are not even talking about the fact that people were under constant bombardment in conditions of humanitarian disaster, without food and water…

If you still have not realized enough the scale of the tragedy - just imagine that the people on the photos - could have been your mother, father, daughter, your love and even your cat…

More than anything, I want every drop of spilled Ukrainian blood to fall heavily on the shoulders of every citizen of this piss-poor fucking hellhole for centuries…

40-Й ДЕНЬ СМЕРТІ ЛЮДЯНОСТІ НА ЦІЙ ПЛАНЕТІ.

нашої русофобії все ще недостатньо

Скільки ще життів мають забрати, щоб наші люди усвідомили, що немає «хароший рускіх»? Є тільки ті, які рятують свої дупи.
Зараз фейс активно агітує «мір ва всьом мірє» і грає роль сумлінного активіста. В реальності він просто звалив з рашки і тому такий смілий. Всі вже забули його трек «я роняю запад» і інтерв‘ю у дудя, де останній спитав, що він скаже пукіну при зустрічі, на що фейс відповів: «спасибо, что уронили запад». Все ще «хароший рускій»?
У мене була подруга з Москви, з якою ми спілкувалися з 2009 року. Думаєте, вона якось підтримала мене? 24-го вона лише залила сторіз, в якій було шось про «двойниє стандарти», і спитала, чи правда то все про втрати серед цивільних. На мої розповіді вона вже не відповідала. Навіть не читала. А потім взагалі знесла свою інсту «чіста із прінципа».
Також у мене був друг з Уфи. Перший час ще було ок, поки він не взяв на себе роль експерта і не почав мені розповідати про правильність анексії Криму, про те, що Донбас розстрілювали наші війська і катували там людей, а ще сказав, що його друга призвали і якщо доведеться, він буде вбивати. Останньою краплею стало те, що коли я почала писати про знайомих з Донбасу і що вони мені розповідали, він відповів: «мнє всьо равно, што там гаварят какіє-та люді, я пасматрєл фільм пра Данбас». Думаю, цілком очевидно, куди я його послала.
І таких історій тисячі. Тисячі історій про те, як «харошиє рускіє» просто виправдовуються і рятують свої дупи, бо їх країна зараз в повній жопі.

Я не можу нікому відповісти.
Подруги з росії пишуть: "мы не знаем, что сказать". Ну а від мене що хочете почути? Мені також немає чого сказати.

Стала писати паперовий щоденник. "Час війни". Бачила такі у музеї жертв голокосту в Берліні. Ах, ну як можно було уявити, що я сама можу такий писати.

Хочу додому. Києву мій, як я хочу до тебе.

Сьогодні волонтери нарешті змогли потрапити до притулку в Бородянці. П‘ятсот собак пробули там чотири тижні без води і їжі. Директорка притулку просто втікла і кинула їх помирати в агонії. Більша частина собак загинула. Ті, що вижили, в жахливому стані. Волонтерка ходила і, називаючи імена деяких загиблих собак, просила в них вибачення за те, що так сталося. На це неможливо дивитися без болю і сліз.
Говорила зі своєю студенткою, яка зараз знаходиться у вже звільненому селі. Дзвонила з номеру мами, бо її сім-картку забрали рашисти. Каже, що ще пощастило, що не забрали телефон або щось інше. Хоч там уже спокійно, а їм все одно страшно. Про Бучу, Гостомель, Ірпінь і Макарів я взагалі мовчу. Психіка людей, які вижили, зламана на все життя.
Вчора читала на майндвеллі пост якоїсь користувачки. Її чоловік спілкувався зі старим знайомим, який нещодавно повернувся з фронту. Той спочатку був у Києві, а потім у Маріуполі. Він бачив, як масово вбивають цивільних їхні війська (і він теж вбивав), як гинуть його товариші. Проте виправдовує це тим, що він захищав себе, свою сім‘ю і своє місто (а сам живе за тисячі км від кордону з Україною). І йому норм спиться. Він вважає, що все зробив правильно. Сам зізнався, що вони просили дати їм наказ стріляти на ураження, і їм давали накази вбивати і нищити все.
Сильну огиду викликав експеримент Ченда, де росіяни, бачачи наш прапор, обзивали його та українців лайливими словами. І найгірше те, що там були не тільки дорослі, але й діти років 10-12.
Племінниця моєї сусідки живе в Гостомелі. З 24-го лютого вона перебувала на роботі, вони там усі ховалися. Коли місто звільнили, вертатись їй було нікуди, адже її дому вже не було. Все, що в неї залишилося — це речі, які на ній були 23-го лютого.
Мої родичі з Харкова бояться вийти на вулицю, тому що людей, які виходять, одразу вбивають.
І це, звісно, не все горе, яке з усіх боків безперервно ллється. Його настільки багато, що від болю за всіх у мене зжимається щось в грудях і завмирає подих.
Росіяни зараз дуже обурені і ображені таким ставленням до них, кажуть, це несправедливо. Розкажіть краще про цю «несправедливість» людям, які втратили рідних, близьких та дім.

Я до последнего старалась не ненавидеть русских.
До Мариуполя.
До Чернигова.
До Бучи.
До Ирпеня.
До Гостомеля.
До пальбы по гражданским в своём родном Херсоне.

Смерть для них роскошь.

А с русскими солдатами пусть сделают то, что они сделали с украинцами.

В оккупированном Херсоне люди стоят в окружении рашистов с автоматами, танков и военных бронемашин, и поют гимн Украины. Не могу остановить слёзы.

коня, о котором отец по просьбе подруги заботился, убило. ту конюшню из гостомеля спалили, а в этой заморили голодом и постреляли.

я видела фотографии зоопарка. говорят, застрелили двоих бизонов.

если поднялась рука на животное, которое не несет опасности, что тогда они делали со всеми нашими людьми.

а мы думали, что 45 тысяч мешков для трупов, приказ о новых стандартах массовых захоронений и мобильные крематории - это они для себя везли. глядя на жженые автозаки с их мусорами и наших людей со связанными руками, очевидно, крематории были, чтобы этих людей никто не нашел.

наверное, конец света действительно наступил, и из ада вылезли черти