beelzebul
это я. врываюсь в кофейню около дома со словами: «со мной сейчас такое произошло, вы обязаны это послушать». парень-ты, парень-стажер и парень-официант начинают дико ржать. рассказываю.
У МЕНЯ ДОМА ЗАВЕЛИСЬ БОГОМОЛЫ. блять, это просто ПИЗДЕЦ. точнее, у родителей дома завелись богомолы. короче. я подарила им алоэ несколько недель назад. и вот сегодня днём получаю звонок от мамы:
— вероника, представляешь! на меня только что прыгнул богомол! он такой хорошенький, я посадила его в баночку.
пока мы с мамой говорили, на неё пригнуло ещё ПЯТЬ ЕБАНЫЙ БОГОМОЛОВ. господи, теперь вся их квартира кишит богомолами. я только что была там и СУКА КЛЯНУСЬ богомолы везде. на потолке, ползают по стенам. их штук 15, считая тех, которые сидят в банке. родители сошли с ума. они хотят их оставить. говорят, что богомолы безвредные. лично у меня начинается паническая атака, когда я думаю о богомолах. мне кажется, они выпрыгнули из алоэ, которое я принесла.
ребята в кофейне смеялись, просили принести им богомолов. я стояла там, показывала им фотки богомолов, впадала в панику. на мои крики сбежались парни-повара и девушка-официантка. не знаю… может правда их отдать парню-тебе? у него будут мои богомолы…
потом я дошла до зоомагазина, купила кошкам корм, предложила им богомолов… оставила парню-кассиру свой номер телефона, чтобы он позвонил мне на тему богомолов, когда придёт их управляющая. господи… я не знаю, этот сериал зашёл куда-то не туда.
3
MondayMorning
Втратила роботу, квартиру. Не маю грошей.
І все ще гріх жалітися. Я в досить гарному положені.
Вчора ходила до Личаківського кладовища. Ліворуч від нього почали ховати наших воїнів… Там була могила хлопця, який загинув 6 днів тому. А міг би мати сім'ю та стільки щасливих моментів в житі, а замість того лежить в землі.
Дякую їм, що досі живу сама. Обіцяю любити це життя ще більше, за всіх вас!

Повертаюся додому! До Києва!
0
LittleCrucian

Несу вам барашка, мне очень нравится, надеюсь и вам🐏
Одна милая барышня сказала, что он зефирина. Ну, соглашусь)

Я пробую новые кисти и кажется впервые правда люблю свой рисунок. В нём начинает проглядывать то, к чему я стремлюсь.

4
frank
0
news
Аудио тлог
Добавил несколько аудиоформатов чтобы можно было вести аудиодневник с диктофона. Форматы mp3, m4a, ogg, flac
swamprunner7


Jerry Heil - Москаль Некрасівий (Геть з України)

frank
я хочу заповнювати площини
поезіями й пам'яттю,
пульсом, що лунає так гулко
словами радості,
голосними звуками перемоги,
хочу писати історію й гучні промови,
доречі, своєю рідною мовою.
хочу наливати турботу до кожної склянки,
як води із місцевою хлоркою,
лікують ранки,
як теплі обійми опісля розлуки,
сходяться гирла річки,
мої улюблені синьо-жовті стрічки.
2
ukraine
1
frank
- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому.

Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.

Їхні пальці вночі торкались безодні.

Джерела в місті були глибокі, наче жили.

Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.

Можеш із нами просто поговорити?

Даруй нам свою любов, стискай лещата.

Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.

Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.

Скажи, принаймні, що буде покарано винних.

Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.

Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.

І невинних вона, до речі, теж чекає потому.

Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?

Потрібно було уважніше читати книги пророків.

Потрібно було оминати пекельні діри.

Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,

про птахів, які падають на міста, мов каміння?

Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.

В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.

Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.

Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.

Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.

Я не знаю де вам жити і як вам бути.

Я говорю про те, що кожному з нас властиво.

Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

Жадан
0
Polaris
Ну как бы нет ненависти к россиянам. Простите соотечественники украинцы, если что. Нет этой злости на них, как на граждан упырского государства.

Власть их ублюдошная, на нее злюсь. Их армия и солдаты вызывают холодную ярость, стальную такую, от которой не убивать хочется, а еще больше помогать нашим. И свою жизнь жить так, чтобы они там видели и поверить не могли, что так хорошо может быть.

Но ненависти к россиянам - нет.

Но появилось, и конкретно так возрастает, чувство того, что они не стоят моего внимания. Как-то так. Ну как бы и не презрение с омерзением, а вот что-то такое, что можно назвать большим ПОХУЙ.

Похуй на русских становится. Не на всех, конечно же. Я знаю, и очень хорошо, прадед прошедший Освенцим передал такую мудрость, что везде есть "люди и твари". И с людьми я охотно могу поддерживать дружбу. А вот с тварями всё именно так. И твари там, как у их классика, одни дрожащие, права не имеют и слепо блеют в стаде, которые "давайте без политики". Вторые власть имущие, которые совсем рамсы попутавшие.

И вот похуй. Настолько, что просто хочется стряхнуть со своей жизни, как крошки с одеяла. Забыть и жить счастливо.
0
ll

Masumi Ishikawa

0
beelzebul
сидим в машине перед тем как разойтись домой. я и мои друзья-мальчики. парни с которыми мы кидали шоты виски в пиво, спали на одной кровати, разговаривали бесконечно и эмоционально. теперь мы молчим, потому что неделя у всех была ебаная. как и весь месяц. как и все годы после 18, на самом деле. я бы очень хотела вернуться в то время, когда будущее представлялось весёлым, а не туманным. но этого чувства уже давно нет, и сейчас мы сидим молча, потому что быть вместе все ещё круто, но говорить уже не хочется. прощаемся. мой бывший лучший друг довозит меня до дома, я уговариваю его зайти со мной за кофе, но он не хочет. говорит, что мы можем сходить выпить что-нибудь в другой день, а потом дразнит меня из-за кофейной зависимости. я обнимаю его через водительское сидение. мне не очень хочется кофе, но хочется сделать что-то привычное, чтобы весь груз этого долго дня упал. я сижу на барном стуле и рассказываю парню-баристе про аллергию. он тоже выглядит уставшим и не хочет говорить. мы молчим. слава богу. и у меня глаза слезятся от пыльцы или непонятно от чего. зерно, которое я у них обычно пью, перестали возить, утром я выпила последнюю чашку. и парень-ты распечатывает новое, нюхает его. приходят какие-то парни, которые обрывают мой спич про пятницу, они просят добавить в их кофе сладкий сироп. я говорю, что все сиропы сладкие. эту фразу я часто говорила, когда работала в кофейне. и обычно она смешит людей. парни смеются, уходят. все это время вода проливается через фильтр-паркет, превращаясь в мой кофе. парень-бариста заливает его в бумажный стаканчик и закрывает прозрачной крышкой. я смотрю на его руки, на выпуклые голубые вены. мне бы хотелось, чтобы мои руки тоже были такие же чистые - просто кожа. без неловких секретов. расплачиваюсь, пробую кофе. несмотря на то, что это то же самое зерно, но просто в другой обработке - кофе по вкусу сильно отличается. в плохую сторону. я спрашиваю у парня-баристы хочет ли он попробовать, обращаюсь к нему на «ты». он кивает, берет мой стаканчик и пьёт из него. это довольно интимный жест, на самом деле. даже слишком неловкий. и мне становится странно. я потом иду с этим стаканчиком до квартиры и зачем-то оставляю его пустым стоять на кухонном столе.
0
Miaoo
Я себя не узнаю. Мне не интересно происходящее вокруг, я всё время в телефоне, читаю новостную ленту. Я выхожу только по необходимости, а всё остальное время сижу и лежу на кровати. Мне не хочется ничем заниматься, я с трудом концентрируюсь на работе. Я прогуливаю курсы и несерьезно отношусь к обучению, которого раньше так долго ждала. Состояние моей кожи сильно ухудшилось, вся косметика осталась дома и у меня не возникает мысли что-то купить, потому что мне всё равно как я выгляжу для окружающих. Мне неприятно видеть своё тело в плохом физическом состоянии и я ничего с этим не делаю. Я пускаю на самотёк проблемы со здоровьем и питаюсь всякой хренью. Меня бесит со мной происходящее, но я оставляю всё как есть.
0
frank
після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни
2
darkclouds

Про переживання війни. Сьогодні 45 день війни. 45ий лютий березень заквітчаний пагонами ярої весни.

Ці понад 40 днів тому я прокинулась о 5 ранку від того, що будинок почало хитати, а скло у вікні тремтіти і вібрувати.

Перша була думка: почалось.

Мама щойно прокинулась, адже цього дня їй потрібно було йти на роботу.
Я забігла в кімнату і сказала щось на кшталт: "Збирайся! Швидко! Ми спускаємось, нас обстрілюють!"

Вона не повірила. Вибігла на балкон… побачила як повз "щось летить".
В неї трапилась істерика.

Я почала методично складати речі в рюкзак.
Ні, я не з тих, хто тримав при собі "тривожну валізку". Більше в голові тримала список необхідних речей. І знала, що під час обстрілів все буде інакше.

Складаючи рюкзак, я окинула оком кімнату і змусила себе закарбувати думку в голові: "Все, що ти зараз бачиш - може зникнути. Все, що ти плекала і приводила до ладу, може згоріти в полум'ї вщент. Це нічого. Це все набувне. Це речі"

Надалі я не випускала тривожний рюкзак з рук, як і цю думку зі своєї голови.

Мені страшно було викласти з нього пов'язки і бинти, кровоспинні, обезболюючі, ножі і ножиці. Бо якщо комусь потрібна буде допомога, а я залишу це вдома - не вибачу собі.

Побіжно, щодня, прокручувала в голові спогади 14ого. Як накладати джгути, як перевірити стан потерпілого, чим записати час… не більше години, найкраще - кров'ю або зеленкою в маркері. Тампони для кульових, прокладка для порізів, бинти, марлеві. Футболка розірвана.

Треба було постійно мати щось під светр, щоб зняти і використати замість перев'язки.

У війні дивно працює психіка, насправді. Деякі речі твоє тіло починає робити "на автоматі"

І от поки голова опрацьовує спогади, руки - механічно продовжують збирати речі, одягати, комплектувати.

Ми були за 30 хв в підвалі. Не надто швидко, але і не надто довго.

У місті не стихали сирени.
Потім вони стануть постійними в моїй голові.
Але це буде потім…

0