Вибачайте, але я заїбалась. Є два стани: я працюю або я втомлена. Третій – сон, але в нього свої контексти. Ніколи не працювала фізично і навіть не могла подумати, що буду настільки виснажена на другому тижні. на першому це було очікувано і зрозуміло, але на другому? Де ж ті обіцяні «втягнешся» та «звикнеш»?
Прийшла з малим додому, поки він пішов в туалет присіла на ліжко. І заснула. Був такий старенький вже фільм «З 13 в 30» чи щось в тому ключі, а в мене відбулося із 27 в 72, здається.
Це все через графік. Вставати о четвертій ранку, враховуючи мою любов до півночі – така собі запорука здорового сну.

Ще й день народження малого цей. Домовитись за подарунок (польською, знову ж), забрати його, набрати набір солодощів на школу (як добре, що в класі всього 15 осіб), подумати про святкування… Голова вже трохи пухне. Як і ноги,
І як же кепсько без інтернету, але пан так нічого і не відповів конкретного щодо цього. Можливо чекає, доки ми таки почнемо орендувати цю квартиру?.. Сподіваюсь, що ми таки це будемо робити.

Добре, дам собі пів годинки на каву з книгою і піду в супермаркет, купити трохи їжі та чогось малому на завтрашню wycieczkę.

Очікувано, що зараз книги читаються ну дуже повільно. Особливо з моїм умінням підбирати акурат те, що викликає неоднозначні емоції і тригерить.
Зараз читаю «Інтернат» Жадана і настільки повільно продираюсь між рядків, настільки болісно, тривожно… Історія не просто актуальна і на часі, вона буквально має бути прочитана кожним. Найголовніше питання, яке майорить на фоні: чи можна в умовах війни вважати себе непричетним до того, що відбувається, лишатись "аполітичним" і "ні за кого". Можливо, для когось історія буде про щось інше, бо ж кожен з нас має свій досвіт та особливості світосприйняття, та для мене головний герой Паша – це буквально відлуння слова «вибір».
Але найдивовижніше в цій книзі – вміння автора писати так, що читати практично фізично боляче, але відірватись просто неможливо.

Дивно читати про війну та буквально бачити й чути її "у прямому ефірі". Щиро вважаю, що кожен, хто поїхав з країни, аби врятуватися чи врятувати сім'ю, дітей тощо, просто зобов'язані прочитати цей роман. Аби мирний пейзаж за вікном не вводив нікого в оману, бо жоден з нас не повинен забувати ні на мить – війна ще триває.

Не знаю, что со мной не так, но за всё это время ни строчки, хотя крутилось в голове дофига всего. Да и событий много произошло – неделя в больнице, повышенная тревожность, карантин и совместная работа с Сашей на фрилансе. Много всякого происходит, но что-то адекватное выдать или хотя бы сформулировать не могу.
Не интересно. Скучно. Плевать.
Записалась на очередной писательский запуск, скорее на автомате, чем осмысленно, потому что не готова полноценно отдавать себя каким-то заданиям. Сейчас вся концентрация на работе в большей степени и на всем остальном домашнем – в меньшей.
Не смотрю сериалы, только Ютуб и книги. Даже с Сашей больше ничего не смотрим, кроме Икотики.
Тем временем в шкафу душит себя блокнотик с записанным в нем обилием фильмов и сериалов. Когда мы их посмотрим? Не знаю, сейчас был бы самый удачный момент, но мы уже всё просрали.
Зато нахожу время для чтения, в больнице его было дофига – книгу буквально заглатывала. Дома больше моментов на отвлечься, но стараюсь выделять час-два утром. С моей скоростью чтения это конечно так себе способ быстро «поглотить», но лучше, чем совсем никак же.
Рукопись тоже где-то в стороне лежит, уже мало верю в то, что напишу хоть что-то, мне уже 25 (завтра), а какого-то «мешка творческих потуг» за спиной так и нет. Может не моё это вовсе, придумала себе какую-то сказку в детстве, а теперь пытаюсь на себя натянуть? Грустно, если так.

Я бы хотела сказать, что мне не страшно.

Я бы хотела препарировать свою жизнь на кусочки так же уверенно, как это делает хирург, твёрдо, но нежно держа в руке скальпель.

Но я всего лишь обычный человек, а людям, как известно, свойственно сомневаться. Монолог в моей голове не останавливается ни на секунду. Мне предложили достаточно, чтобы на мгновение ощутить под ногами шаткое ощущение растерянности. Я знаю многих, кто бы рассмеялся и назвал меня дурной, потому что то, что для меня пытка, для других - грёзы всей жизни.

Я думаю о том, что рано или поздно порочный круг бегства должен закончиться - бежать можно от обстоятельств, людей, правды, но только не от себя. И тихий шепот внутри меня твердит о том, что контрзависимость к людям должна лечиться доверием к миру. Разжать руки и сделать шаг в пустоту, не задаваясь вопросом, поймают тебя или нет. Как будто маленькая смерть. Непрерывный цикл во всём его великолепии.

Проблема в том, что умирать всегда страшно.

Зважаючи на ситуацію, дивно, що я так давно нічого нікуди не писала, окрім Інстаграму. Але там мені некомфортно. З одного боку необхідність робити фотографії, а з іншого – дуже різні люди, які читають мої пости.
Але мені важливо зараз фіксувати, що відбувається і які емоції викликає все, що навколо.
По-перше, мені страшно, що ми з партнером не витримаємо… не знаю, цієї невизначеності. Скільки ще буде війна? Рік? П'ять? Вісім? Не впевнена, що формат стосунків онлайн витримає такий довгий період. Причому період, який не має конкретних термінів і гарантій.
По-друге, мене вбивають думки, що з ним може щось трапитись. Ніби найстрашніший сон вийшов з-під контролю.
По-третє, мені реально складно. Фізична праця, життя з мамою, інша мова… Не відчуваю це місце "своїм". Мені здається, що це частково і через те, що партнер в іншій країні. За декілька тисяч кілометрів.
Мені так страшно…

дуже дивно було вперше за стільки років не отримати поздоровлення з днем народження від дідуся.
він завжди дзвонив одним з найперших. бо завжди прокидався дуже рано.
і дуже боляче, що саме мій день народження став днем, який відміряє рівно півроку з того часу, як його не стало.

десь дуже глибоко в душі вся сім'я з полегшенням перекручує думку, що добре, що він не застав жахіття війни. і що ми мали змогу попрощатися спокійно і як він цього заслуговує. бо невідомо, чи витримав би він цю новину. або що б робили батьки з цією інформацією. чи змушували б їхати його з рідного дому, щоб бути подалі від загрози… можливо так. і перші дні, які й так обернулися у надто важкі і без того, були б ще важчими.
але є як є.

шкодую, що іноді була недостатньо гарною онукою для нього. що могла б робити й більше. і приїжджати частіше.
його хвороба й смерть застали нас настільки неочікувано, що навіть не було часу якось це все переварити, підготувати себе.
та чи можна взагалі до такого підготуватися…
тому знову - є як є.

залишається тільки згадувати все прекрасне, що пов'язане з ним, прокручувати в пам'яті спогади: ті літні вечори у нього в селі, купу ягід на кущах та деревах, полив овочів на городі, сімейні сніданки у дворі, мурчання котів, що сплять на даху під сонцем та звук радіо, що ніколи не затихав.
дякую за всі ці спогади.
дякую за тебе.

раніше запам'ятовували дати днів народжень.
тепер запам'ятовуємо дати смерті.
наші річниці це революції й війни.
наші свята це дні скорботи.
попереду ще стільки роботи.
до нашої з вами беззаперечної перемоги.

В Краматорську дали воду, буду це вважати за хороший знак
Зробила собі ще купу планів на «після перемоги»

Єдине що мене лякає, це повернутися в Україну і знов почути рускую музику, або занадто багато російської на вулиці. Сумно що в Україні від руснявого вайбу нема де ховатися. Коли ти сам частина цього вайбу то якось легше живеться.
Хоча, тут все логічно, завжди важко брати відповідальність за себе і свої дії, але по інакшому неможливо, бо буде деградація і крінж.

я ні на що не натякаю, але зараз у додатку "Київ цифровий" будь-який українець може проголосувати за нові назви для вулиць

Жінка зі сталі.

Це про Нелю, мою тітку.

3 роки тому померла її старша дочка у віці 18 років від раку головного мозку. Після багаторічних лікувань і страждань.
Пів року тому повісився її син у віці 18 років на подвір'ї будинку, якого вона знайшла зранку в петлі.
4 місяці тому померла її мама, яка, ймовірно, не витримала смерті онука.
Після почалась війна. Вона опинилася під окупацією в першу ж годину. Майже 4 місяці провела в підвалі під щоденними обстрілами. Врешті решт, змогла вибратися звідти. І тепер пише мені "Нагадай адресу твоєї мами, тільки їй не кажи, хочу зробити сюрприз ". Сталева жінка.