пока май кемикал романс активно концертируют, богомолы линяют и становятся настоящими мальчиками, даша делает мое огромное задание на зачёт по английскому, друзья ходят на тиндер свидания и бьют татуировки, баристы в кофейне сдают дипломы, лягушки за окном демонически квакают, участники нашей выставки усиленно готовятся… я сплю до обеда. сплю до обеда, морально готовлюсь к сессии (которая начинается завтра), смотрю лигу наций, занимаюсь йогой по вечерам и очень много курю. в расслабленном состоянии. пытаюсь сохранять максимальный дзен. никогда ещё не чувствовала себя так спокойно и расслабленно в июне. за две недели только один раз сильно нервничала, когда лофт, который я нашла, кинул нас за ноль часов до дедлайна. и мне пришлось истерически выбегать из метро и судорожно звонить во все красивые свободные площадки. я зашла в какую-то кофейню, поплакала там в туалете 10 минут, а когда мне сделали воронку - уже внесла предоплату за новый красивый лофт для афтепати. и потом спокойно болтала с девушкой-бариста про зерно. мне кажется, я справляюсь с этой жизнью.
на самом деле, много всего происходит. и я большую часть времени сильно устаю, поэтому нет возможности писать сюда. иногда я так сильно изматываюсь, что приезжаю домой и долго-долго лежу в тишине, смотрю в стену.
до выставки меньше недели, она уже в эту субботу. и, удивительно, я все успеваю. мы все вроде все успеваем. все очень расслабленно, потому что мы все очень много работаем и это радует. я езду по москве, забираю заказы и смотрю помещения, а потом ужинаю где-нибудь и занимаюсь учёбой. пытаюсь успеть все дела до 21:45, чтобы было время спокойненько посмотреть футбол и сделать пару упражнений на ночь. это вещи, которые меня успокаивают. и я очень сильно стараюсь поддерживать душевное равновесие.
но иногда мне кажется, что моя голова меня обманывает. потому что все очень хорошо и спокойно, а потом я почему-то начинаю плакать. прямо в маршрутке или в лифте, на кассе магазина, на балконе утром, в ванной, когда крашусь. не знаю бывает ли такое у нормальных людей. но это не зависит от меня, наверное. но, мне кажется, в такое время сложно быть счастливым и всегда спокойным. ты как-то пытаешься жить свою жизнь, но иногда все становится слишком сложным.
скоро мой день рождения. это пугает меньше обычного, хотя год пролетел незаметно. в моем виш-листе почти ничего нет. я ничего не хочу. я хочу, чтобы мои подруги приехали в россию, чтобы мы вместе отметили, но это невозможно. поэтому я хочу, наверное, только биографию йохана кройфа, новую татуировку, миксер и вкусный обед в каком-нибудь красивом месте. и мир во всем мире.

планка кринжа понижается с каждым годом. раньше, когда мы с девочками сдавали экзамен по актерскому мастерству - это были страдания. тяжело учить, тяжело снимать, а потом три часа слушаешь обсеры от препода. и все думаешь - зачем нам, ивент-менеджерам, сдавать актерское. монологи, которые мы сдавали на 2 курсе, я хочу забыть как страшный сон.
в этом году тоже были монологи. у меня первые дни сессии полностью выпали из-за выставки (которая, кстати, прошла очень хорошо, но со своими приколами). сам текст я впервые прочитала за день до сдачи. у остальных, насколько я понимаю, аналогично.
мы зимой подписали бумажку всей группой, что хотим закрыть этот семестр на дистанте, поэтому никто не брал отпуск с работы. очень забавно, некоторые мои одногруппницы работают в ансамблях, танцевальных труппах, театрах. и иногда получается, что они сдают зачеты прямо на работе из гримерок. это смешно, когда кто-то отвечает билет по авангардному искусству в кокошнике и русском-народном платье. или с полностью покрытым блестками лицом. кто-то подключается из аэропорта, с пляжа, из офиса. я сама сдавала физкультуру в гримерке на выставке. так интересно чувствовать общность с людьми, которые живут такими разными жизнями.
монологи на актерское мы записывали на видео, а потом склеивали в большой фильм. он получился на час с лишним. честно, я стараюсь не смотреть такие видео обычно… это вызывает у меня неловкое чувство стыда. я очень плохо читаю монологи, поэтому свои потуги смотрю только один раз - на зачете вместе с преподом. но, блин, в этом году! в этом году я прямо получила наслаждение, когда смотрела нашу работу. девчонки так выросли, так хорошо стали выглядеть. подобрали себе монологи, которые очень подходят их личностям. наш учитель не требует от нас много, она понимает, что мы ивентщики и в рот ебали все это, но ей тоже понравилось. она нас хвалила. сказала, что у меня живые глаза (лол видела бы она эти глаза то того, как я накрасила их и закапала отбеливающие капли) боже мой, ну если бы мне кто-нибудь еще год назад сказал, что я буду искренне радоваться на экзамене по актерскому мастерству… наверное, это старость.

Как сказал наш студио-менеджер: «Никаких русских мы на работу не берём, ни родственников, ни знакомых, ни хороших русских. Хорошие русские - мертвые русские, а они не работают.»

Вибачайте, але я заїбалась. Є два стани: я працюю або я втомлена. Третій – сон, але в нього свої контексти. Ніколи не працювала фізично і навіть не могла подумати, що буду настільки виснажена на другому тижні. на першому це було очікувано і зрозуміло, але на другому? Де ж ті обіцяні «втягнешся» та «звикнеш»?
Прийшла з малим додому, поки він пішов в туалет присіла на ліжко. І заснула. Був такий старенький вже фільм «З 13 в 30» чи щось в тому ключі, а в мене відбулося із 27 в 72, здається.
Це все через графік. Вставати о четвертій ранку, враховуючи мою любов до півночі – така собі запорука здорового сну.

Ще й день народження малого цей. Домовитись за подарунок (польською, знову ж), забрати його, набрати набір солодощів на школу (як добре, що в класі всього 15 осіб), подумати про святкування… Голова вже трохи пухне. Як і ноги,
І як же кепсько без інтернету, але пан так нічого і не відповів конкретного щодо цього. Можливо чекає, доки ми таки почнемо орендувати цю квартиру?.. Сподіваюсь, що ми таки це будемо робити.

Добре, дам собі пів годинки на каву з книгою і піду в супермаркет, купити трохи їжі та чогось малому на завтрашню wycieczkę.

Очікувано, що зараз книги читаються ну дуже повільно. Особливо з моїм умінням підбирати акурат те, що викликає неоднозначні емоції і тригерить.
Зараз читаю «Інтернат» Жадана і настільки повільно продираюсь між рядків, настільки болісно, тривожно… Історія не просто актуальна і на часі, вона буквально має бути прочитана кожним. Найголовніше питання, яке майорить на фоні: чи можна в умовах війни вважати себе непричетним до того, що відбувається, лишатись "аполітичним" і "ні за кого". Можливо, для когось історія буде про щось інше, бо ж кожен з нас має свій досвіт та особливості світосприйняття, та для мене головний герой Паша – це буквально відлуння слова «вибір».
Але найдивовижніше в цій книзі – вміння автора писати так, що читати практично фізично боляче, але відірватись просто неможливо.

Дивно читати про війну та буквально бачити й чути її "у прямому ефірі". Щиро вважаю, що кожен, хто поїхав з країни, аби врятуватися чи врятувати сім'ю, дітей тощо, просто зобов'язані прочитати цей роман. Аби мирний пейзаж за вікном не вводив нікого в оману, бо жоден з нас не повинен забувати ні на мить – війна ще триває.

Не знаю, что со мной не так, но за всё это время ни строчки, хотя крутилось в голове дофига всего. Да и событий много произошло – неделя в больнице, повышенная тревожность, карантин и совместная работа с Сашей на фрилансе. Много всякого происходит, но что-то адекватное выдать или хотя бы сформулировать не могу.
Не интересно. Скучно. Плевать.
Записалась на очередной писательский запуск, скорее на автомате, чем осмысленно, потому что не готова полноценно отдавать себя каким-то заданиям. Сейчас вся концентрация на работе в большей степени и на всем остальном домашнем – в меньшей.
Не смотрю сериалы, только Ютуб и книги. Даже с Сашей больше ничего не смотрим, кроме Икотики.
Тем временем в шкафу душит себя блокнотик с записанным в нем обилием фильмов и сериалов. Когда мы их посмотрим? Не знаю, сейчас был бы самый удачный момент, но мы уже всё просрали.
Зато нахожу время для чтения, в больнице его было дофига – книгу буквально заглатывала. Дома больше моментов на отвлечься, но стараюсь выделять час-два утром. С моей скоростью чтения это конечно так себе способ быстро «поглотить», но лучше, чем совсем никак же.
Рукопись тоже где-то в стороне лежит, уже мало верю в то, что напишу хоть что-то, мне уже 25 (завтра), а какого-то «мешка творческих потуг» за спиной так и нет. Может не моё это вовсе, придумала себе какую-то сказку в детстве, а теперь пытаюсь на себя натянуть? Грустно, если так.

Я бы хотела сказать, что мне не страшно.

Я бы хотела препарировать свою жизнь на кусочки так же уверенно, как это делает хирург, твёрдо, но нежно держа в руке скальпель.

Но я всего лишь обычный человек, а людям, как известно, свойственно сомневаться. Монолог в моей голове не останавливается ни на секунду. Мне предложили достаточно, чтобы на мгновение ощутить под ногами шаткое ощущение растерянности. Я знаю многих, кто бы рассмеялся и назвал меня дурной, потому что то, что для меня пытка, для других - грёзы всей жизни.

Я думаю о том, что рано или поздно порочный круг бегства должен закончиться - бежать можно от обстоятельств, людей, правды, но только не от себя. И тихий шепот внутри меня твердит о том, что контрзависимость к людям должна лечиться доверием к миру. Разжать руки и сделать шаг в пустоту, не задаваясь вопросом, поймают тебя или нет. Как будто маленькая смерть. Непрерывный цикл во всём его великолепии.

Проблема в том, что умирать всегда страшно.

Зважаючи на ситуацію, дивно, що я так давно нічого нікуди не писала, окрім Інстаграму. Але там мені некомфортно. З одного боку необхідність робити фотографії, а з іншого – дуже різні люди, які читають мої пости.
Але мені важливо зараз фіксувати, що відбувається і які емоції викликає все, що навколо.
По-перше, мені страшно, що ми з партнером не витримаємо… не знаю, цієї невизначеності. Скільки ще буде війна? Рік? П'ять? Вісім? Не впевнена, що формат стосунків онлайн витримає такий довгий період. Причому період, який не має конкретних термінів і гарантій.
По-друге, мене вбивають думки, що з ним може щось трапитись. Ніби найстрашніший сон вийшов з-під контролю.
По-третє, мені реально складно. Фізична праця, життя з мамою, інша мова… Не відчуваю це місце "своїм". Мені здається, що це частково і через те, що партнер в іншій країні. За декілька тисяч кілометрів.
Мені так страшно…

дуже дивно було вперше за стільки років не отримати поздоровлення з днем народження від дідуся.
він завжди дзвонив одним з найперших. бо завжди прокидався дуже рано.
і дуже боляче, що саме мій день народження став днем, який відміряє рівно півроку з того часу, як його не стало.

десь дуже глибоко в душі вся сім'я з полегшенням перекручує думку, що добре, що він не застав жахіття війни. і що ми мали змогу попрощатися спокійно і як він цього заслуговує. бо невідомо, чи витримав би він цю новину. або що б робили батьки з цією інформацією. чи змушували б їхати його з рідного дому, щоб бути подалі від загрози… можливо так. і перші дні, які й так обернулися у надто важкі і без того, були б ще важчими.
але є як є.

шкодую, що іноді була недостатньо гарною онукою для нього. що могла б робити й більше. і приїжджати частіше.
його хвороба й смерть застали нас настільки неочікувано, що навіть не було часу якось це все переварити, підготувати себе.
та чи можна взагалі до такого підготуватися…
тому знову - є як є.

залишається тільки згадувати все прекрасне, що пов'язане з ним, прокручувати в пам'яті спогади: ті літні вечори у нього в селі, купу ягід на кущах та деревах, полив овочів на городі, сімейні сніданки у дворі, мурчання котів, що сплять на даху під сонцем та звук радіо, що ніколи не затихав.
дякую за всі ці спогади.
дякую за тебе.

раніше запам'ятовували дати днів народжень.
тепер запам'ятовуємо дати смерті.
наші річниці це революції й війни.
наші свята це дні скорботи.
попереду ще стільки роботи.
до нашої з вами беззаперечної перемоги.

В Краматорську дали воду, буду це вважати за хороший знак
Зробила собі ще купу планів на «після перемоги»

Єдине що мене лякає, це повернутися в Україну і знов почути рускую музику, або занадто багато російської на вулиці. Сумно що в Україні від руснявого вайбу нема де ховатися. Коли ти сам частина цього вайбу то якось легше живеться.
Хоча, тут все логічно, завжди важко брати відповідальність за себе і свої дії, але по інакшому неможливо, бо буде деградація і крінж.

я ні на що не натякаю, але зараз у додатку "Київ цифровий" будь-який українець може проголосувати за нові назви для вулиць