свеееет

тут довольно хуёво йобнули энергетику харькова, спустя два дня саммер снова жив

а русня идёт нахуй, гореть вам до конца жизни в собственном соку

Моя вразливість не більше твоєї.
Просто
В мене не завжди виходить так вправно відганяти від себе дурні думки.
…
Одна з тисячі подібних страт може потрапити на відео. Одне відео з тисячі подібних може потрапити в публічний простір.
Але насправді
Це відбувається
Кожен
День
Вже
378 днів.

Близько 800 воїнів полку Азов досі в полоні

І хто знає,
Той знає,
Що їх майже не обмінюють.
Жодного бійця з Азову не було на останньому обміні.
Жодного.

І знаючи, що таке русня
Та руснява пропаганда щодо Азову
Можна лише
Лише сподіватися.
Що вони живі.
Що їх дочекаються.

Масштаби цього піздецю
Такі неосяжні.
І сука
Все це так болить.
Нестерпно
Що хочеться впасти на підлогу
І вити
Допоки
Я не викричу
Весь цей біль.

Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!

все-таки як близько російські війська підійшли рік тому к Києву, в голові не вкладається

в будинок через пару дворів від мого, потрапило артилерією і знесло квартири на 3 перших поверхах
по району проїхався танк і бтр, постійно було чутно вибухи

таке, звісно, щастя - мати можливість приїхати у вільний Київ
ніколи не забуду якою ціною ми виборюємо цю можливість кожного дня, і вірю, що всі окуповані території будуть звільнені

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Все соц сети заполнены воспоминаниями о первых днях войны, каждый делится своими личными историями и кадрами. Я смотрю всё подряд, впитываю фото и видео, возвращаясь во времени.
Я почти не видела происходящего в стране первые несколько недель потому что у нас сразу пропала связь и мы жили в погребе, оказавшись на линии столкновения. Подняться наружу можно было только глубокой ночью, когда бои затихали, конечно же без фонариков, и очень тихо, на случай, если совсем где-то рядом могут оказаться вражеские войска. Со двора было видно полыхающий горизонт Харькова, вспышки и грохот, и мне никогда не было настолько страшно. Мне больше всего хотелось бы никогда всего этого не видеть и не слышать, не жить во время войны.

Отримала лист на пошту від Саммера саме в той час, коли виникла потреба кудись вилити всі думки, які не дають спокою.

Я думала, що до війни в мене була найжахливіша депресія за всіх часів в моєму житті, але як же я помилялась. Зараз, коли вже пройдено стільки випробувань, коли я втікала від війни та встигла змінити три країни, опинившись нарешті там, де я, здавалося, хотіла бути, мене накрило сильніше, ніж будь-коли.
Я не можу спати, не можу працювати, не можу жити нормальне життя. Середній екранний час в телефоні показує близько дев’яти годин. Я забила на розпорядок дня, харчування і взагалі на своє здоров’я. І я не знаю, як вибиратись з цього стану. Якщо в попередньому депресивному епізоді я могла відслідкувати свої думки, то зараз в голові просто каша.
Я розумію, що потрібно повертатися в терапію, але чомусь дуже важко зробити цей крок.
Я спостерігаю за тим, як людям вдалося адаптуватися в нових країнах, як вони знаходять нові кола спілкування та відновлюють звичне життя. Часом мені приходять ідеї, як би я могла змінити щось, але щойно я роблю перший крок, мене знов прибиває апатією.

Здається, життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Коли я переїжджала з країни в країну, в мене був ресурс щось робити, але от я опинилася в кінцевій точці і тепер не знаю що робити. Хоча насправді навіть немає відчуття, що це дійсно кінцева точка, хто знає, можливо знов прийде момент, коли потрібно буде переїжджати.

Я починаю розуміти слова Віктора Франкла:
«Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них - ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися».
Здається, перші два етапи я пройшла. Тепер зрозуміти б, як сфокусуватися на діях, коли немає сил щось робити.