Вже всі знають про хлопців з Івано-Франківська, що накачували дівчат алкоголем й наркотиками, після чого знімали відео та ґвалтували.
Здавалось би, в цій ситуації всі розуміють, хто тут винуватець (спойлер: не жертва, незалежно від її дій), але чимало коментарів під постами на цю тему, виглядають так, ніби люди відірвані нахуй від реальності. І звучать вони самавинна.

Чому?

По-перше, звинувачення жертви — це про відчуття власної безпеки.
Світ справедливий, треба поводитись добре й з тобою не станеться нічого поганого; вони самі накликали на себе біду, а я хороша й зі мною так не буде.
Це когнітивне упередження, яке покликано захищати нашу психіку, мовляв, грай за певними правилами й все буде добре.
Погані новини: світ так не працює. В ньому немає справедливості та правил, що гарантують недоторканість.

По-друге, виправдання власних вчинків. Це не я роблю погано, не я ґвалтівник або співучасник, це вони погані й неправильні. Здорова людина за замовчуванням не вважає себе монстром, знаходячи собі виправдання, нюанси й "лазівки".

Підліткою я мала різний досвід компаній. Це не завжди були тільки класні й адекватні люди. Серед моїх приятелів були наркомани (та ще й багацько), просто відбиті неадеквати, діти багатих батьків… Коротше, різні кадри.
Бувало так, що ми завалювались в гості до когось й там збирались люди під впливом або просто незнайомі сильно старші хлопці.
Якщо відверто, то ніщо не заважало їм підсипати нам щось в їжу чи напій, або застосувати силу. Це були наші 15 років, коли хотілось бути крутими й мати відношення до всіляких творчих фриків.

Чи ми відстрілювали рівень небезпеки таких "вписок"?
У мене не було страху, тільки максималізм й впевненість, що зі мною нічого страшного не станеться. В такому віці взагалі ще немає відчуття власної смертності й розуміння, що знайомі люди — далеко не гарант безпеки. Тим паче коли вони угашені.

Я чи мої подруги цілком могли стати жертвами подібного. Нам пощастило. А цим дівчатам — ні.

Недоторканість людини, незалежно від поведінки, одягу чи стану, це базове право, прописане Стамбульською конвенцією. Жоден не може ґвалтувати жінку, навіть якщо вона гола й п'яна, проституйована чи виставляє фото на онліфанс. Недоторканість тіла гарантована будь-якій людині.

Сподіваюсь, ці виродки отримають максимальний строк та стануть прикладом для їхніх прихильників та підписників, що за такі дії прилетить кожному.
Але, на жаль, не вірю, що наші самавинна кудись переведуться чи щось зрозуміють. Бо довбойобів в цьому світі більше. Шкода.

кожного разу заходжу на саммер і думаю, що треба почати писати частіше. хоча б заради якогось терапевтичного ефекту. бо часто думки та емоції настільки захоплюють, що сил тримати їх в собі дуже мало. а поговорити майже ні з ким.
розумію, що залежна від людей і мені хоч іноді потрібен контакт із зовнішнім світом, а двоє моїх найліпших друзів зачинилися в своїх світах і недоступні. спроба ж потоваришувати з колегою та хоч якось провести час поза домом вилилась ледь не в низку пліток про наші з ним стосунки. сміхота та й годі.
а ресурсу все більше не стає. складно стримувати емоційні вибухи, коли ти ледь тримаєшся щоб увесь час не плакати. через війну, через постійний дискомфорт, через неможливість планувати відпустки, якісь поїздки та хобі. тобто ті речі, які б мали підтримувати внутрішню стійкість та підзаряджати після виснажливих робочих буднів.
з роботою до слова теж все не дуже клеїться. іноді здається, що все тримається виключно на репутації та довірі, яку я виборола за попередні декілька років у свого менеджера. але нерви кожного разу поколюють. а бажання щось робити - все менше. особливо якісь довготривалі проекти.
що ж.
проте той факт, що зі світлом останні тижні все більш-менш, допомогли не вигоріти остаточно. але напруга від того, що "от-от щось станеться, це затишшя не просто так" не дає остаточно розслабитись і під'їдає залишки моральних сил.
це все дуже втомлює.
виснажує.
виїдає по крихті зсередини.
а іноді і по здоровенному шматку за раз.
і як розбити це коло я поки не вигадала.

а шкода.

Я так рада, что ко мне приходят психологи, а после в свою практику внедряют таро, и снова приходят консультироватся. Так приятно, так ценно))
И там такой шикарный подход к этому, такой современный и подходящий, но такой основательный, благодаря своей нескромной древности и мистичности)))

Мой психолог говорит, разбитое сердце будет болеть ровно половину времени, сколько любило.
А я думала это прикол из секса в большом городе, и когда я об этом услышала мы впервые расстались, я думала — твою мать, это мне ещё полтора года отходить?
А потом мы сошлись и прожили еще два года вместе.

Наступил 2023 год.
Я все еще в Грузии. Я все еще живу с парнем. Хотя с тем, как много изменилось за эти пару месяцев, здесь наверное я напишу, я уже живу с парнем. Это все тот же человек, просто статус наших отношений поменялся. На самом деле, чем дольше живем, тем больше узнаем друг друга, тем больше приходит понимание - что вот тут тебе хорошо. И тут фраза "Здоровые отношения" для нас уже ощущается в реальности. Хотя казалось бы, с моими проблемами выстраивать хоть какие то отношения, не думала что так быстро смогу произнести подобное. Но видимо с подходящим человеком, все выстраивается как надо.

Но опустим пока тему отношений. Я все больше и больше понимаю, что настало время, когда мне надо взять себя в руки и структурировать все свои цели и дела. Потому что планов много, возможностей тоже, надо только брать и делать.

И вот, я решила - начинаю плотно заниматься 3д моделингом, с еженедельным отчетом перед собой и знакомым, который так же учит 3дшку.

Я учу английский, теперь уже занятия 2 раза в неделю. Я сменила преподавателя, теперь это носитель родом из США. В надежде, что это даст толчек моему английскому и наконец начну слышать и свободно говорить.

Я продолжаю заниматься с психологом. Пусть это не быстро, но я уже чувствую изменения в себе и своей осознанности. Работа с психологом, когда это не жесткие травмы, а так, проработка каких то детских установок и прочего, заметна не так сильно, но сама чувствуешь себя прекрасно.

Мы продолжаем бегать. Хочу стараться бегать минимум 3 раза в неделю по 10 км не пропуская, но к этому идем. Конечно, для заядлых бегунов это не сложно, но мы любители, потому продвигаемся маленькими шажками.

Так что теперь это место временно превратится в отчет перед самой собой о том, как происходят мои успехи/неудачи/застои. Не важно что, главное - это движение и здоровое отношение к себе. Не ругая себя за неудачи, разрешая себе отдыхать и хвалить себя за каждый успех, даже если в масштабе всего он незначительный.
_

Я думаю, что я выражу мысли многих, если скажу, что 2022 - хуйня полная. Надеюсь, что это самый худший год в моей жизни, и я рад, что уже послезавтра он останется позади.

Не розумію, як можна говорити про новорічну атмосферу, налаштовуватись на святкування чи обговорювати новорічний стіл, коли прямо зараз країна-терорист обстрілює мою країну. Моя найкраща подруга замість того, аби класно проводити час із дочкою слухає вибухи та дивиться відео від знайомих з місць прильотів, знаходячись у Києві.
Мій партнер поки там, де тихо, але "впасти" може будь-де. А це "тихо" перетворитись на Миколаїв.
Бо сволота випускає ракети по цивільних об'єктах, зловтішається в коментарях та щохвилинно платить податки.
А деякі довбойоби та довбойобки, що втікали від агресії країни-терористки прямо зараз слухають музику собачою, донатячи на ракети. Як мене це вкурвлює.
Ненависть до русні якось плавно перейшла і на тих, хто досі так чи інакше підтримує ту гидоту, вважає себе їх частиною чи "апалітічєн".

Як би я хотіла, щоб кожен українець та українка були в безпеці, могли щасливо святкувати та співати радісних пісень. Натомість відчуваю біль, гнів і розпач.
Сподіваюсь, 2023 рік буде роком, коли русня повиздихує. У мене все. З прийдешнім нас, де б ми не були.

Только что такое поняла....!))))
Почему детей лучше познакомить со Святым Николаем, чем с Дедом Морозом? аааа, я знаю ответ, он вам понравится)))

🎅

Короче, если ребенок верит в Деда, то подросши понимает, что его нет, подарки дарят родители. И все. Волшебник исчезает как призрак. Это всего лишь детская сказка.

А если ребенок верит в Святого Николая, то даже подросши, и узнав, что подарки не от него, а от мамы с папой, этот самый Святой никуда не исчезает! Он не растворяется, он не призрак и не марево, он Святой! Святой, к которому можно обращаться, можно молиться. Вера остается!

А вера (не религия!!!), как все мы уже поняли надеюсь, самый сильный источник вдохновения и внутренней силы! Во что бы она не была))