свеееет

тут довольно хуёво йобнули энергетику харькова, спустя два дня саммер снова жив

а русня идёт нахуй, гореть вам до конца жизни в собственном соку

Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!

все-таки як близько російські війська підійшли рік тому к Києву, в голові не вкладається

в будинок через пару дворів від мого, потрапило артилерією і знесло квартири на 3 перших поверхах
по району проїхався танк і бтр, постійно було чутно вибухи

таке, звісно, щастя - мати можливість приїхати у вільний Київ
ніколи не забуду якою ціною ми виборюємо цю можливість кожного дня, і вірю, що всі окуповані території будуть звільнені

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Все соц сети заполнены воспоминаниями о первых днях войны, каждый делится своими личными историями и кадрами. Я смотрю всё подряд, впитываю фото и видео, возвращаясь во времени.
Я почти не видела происходящего в стране первые несколько недель потому что у нас сразу пропала связь и мы жили в погребе, оказавшись на линии столкновения. Подняться наружу можно было только глубокой ночью, когда бои затихали, конечно же без фонариков, и очень тихо, на случай, если совсем где-то рядом могут оказаться вражеские войска. Со двора было видно полыхающий горизонт Харькова, вспышки и грохот, и мне никогда не было настолько страшно. Мне больше всего хотелось бы никогда всего этого не видеть и не слышать, не жить во время войны.