я втомилася від людей, які вважають, що дії їх урядів це не їх відповідальність.
все що ви скажете і все, що ви зробите чи не зробите буде використане проти вас.
вам так чи інакше доведеться з цим жити й помирати.
якщо твоя країна підтримує вбивство людей у моїй країні,
а ти все ще вважаєш, що ти нічого не можеш із цим зробити,
навіть не спробувавши.
мені важко.
я не чіпляюся за кожного винного,
я кажу, що відповідальність це річ, яка стосується кожного.
ці рани такі глибокі,
що я уяви не маю як ми зможемо порозумітися.

Сейчас во время войны я считаюсь внутренним переселенцем и могу получить финансовую помощь от государства.

Но я уехала с Херсона ещё в 2014 году.

И эта финансовая помощь является зерном раздора между мной и бабушкой, которая находится на оккупированных территориях.

Каждый наш разговор заканчивается ссорой. Она говорит, чтобы я шла и оформляла помощь от государства, ведь кто знает, что там будет.

А я против этого. Мне не так критично нужны деньги. Вдруг кому-то эта помощь в данный момент нужнее.

Известны случаи, когда люди оформляют помощь от государства, абсолютно не нуждаясь в ней. Таким хочется плюнуть в лицо и выслать в Россию.

Так вот, как по мне, то хуже гражданских русских, которые орут о захвате Украины, могут быть только соотечественники, которые наживаются на войне и сеют "розбрат" (прекрасное украинское слово) в такое ужасное время.

це по справжньому страшно - звикати до війни.
намагатися не лише вижити, але і жити.
ЖИТИ
ВИ РОЗУМІЄТЕ ПРО ЩО Я?

Аааааааааааааааааааааааааааааааааааа

Терпение! Терпение! И ещё раз терпение!

А вы верите в то, что не нужно мстить врагам: жизнь это сделает за тебя?

Какой-то японский философ тоже говорил: не мсти, просто сядь у реки и жди, когда течение принесет трупы твоих врагов.

я запитую себе, що я мала б написати,
якби цей пост був останнім.

замість того, щоб зосередитись на важливому я весь час втрапляю в якісь халепи, не говорячи вже про війну, вірніше без неї точно ніяк.
але є ж ще щось і під час неї.
щось що так чи інакше пов'язує мене із минулим і теперішнім.
я боюсь збожеволіти або здатися.
я не можу розплакатися тому, що мій дурнуватий організм запрограмований на пережовування емоцій і перетворення їх у конкретні дії.
часом почуваюся так, ніби справді не маю серця.
ніби десь базово воно в мене є, але функціонує не так.
БОЖЕ ЯК Я ХОЧУ ЩОБ ХТОСЬ СКАЗАВ МЕНІ ТИ НЕ ОДНА ТАКА БОЖЕВІЛЬНА

згадується вірш улюбленого Симоненка:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

те чого мені хотілось останні два роки нарешті відбулося.
Я ЗВІЛЬНИЛАСЬ.
БОЖЕЕЕЕЕЕ
треба це відсвяткувати.
бо я нарешті зможу рости!

это я. врываюсь в кофейню около дома со словами: «со мной сейчас такое произошло, вы обязаны это послушать». парень-ты, парень-стажер и парень-официант начинают дико ржать. рассказываю.
У МЕНЯ ДОМА ЗАВЕЛИСЬ БОГОМОЛЫ. блять, это просто ПИЗДЕЦ. точнее, у родителей дома завелись богомолы. короче. я подарила им алоэ несколько недель назад. и вот сегодня днём получаю звонок от мамы:
— вероника, представляешь! на меня только что прыгнул богомол! он такой хорошенький, я посадила его в баночку.
пока мы с мамой говорили, на неё пригнуло ещё ПЯТЬ ЕБАНЫЙ БОГОМОЛОВ. господи, теперь вся их квартира кишит богомолами. я только что была там и СУКА КЛЯНУСЬ богомолы везде. на потолке, ползают по стенам. их штук 15, считая тех, которые сидят в банке. родители сошли с ума. они хотят их оставить. говорят, что богомолы безвредные. лично у меня начинается паническая атака, когда я думаю о богомолах. мне кажется, они выпрыгнули из алоэ, которое я принесла.
ребята в кофейне смеялись, просили принести им богомолов. я стояла там, показывала им фотки богомолов, впадала в панику. на мои крики сбежались парни-повара и девушка-официантка. не знаю… может правда их отдать парню-тебе? у него будут мои богомолы…
потом я дошла до зоомагазина, купила кошкам корм, предложила им богомолов… оставила парню-кассиру свой номер телефона, чтобы он позвонил мне на тему богомолов, когда придёт их управляющая. господи… я не знаю, этот сериал зашёл куда-то не туда.

я хочу заповнювати площини
поезіями й пам'яттю,
пульсом, що лунає так гулко
словами радості,
голосними звуками перемоги,
хочу писати історію й гучні промови,
доречі, своєю рідною мовою.
хочу наливати турботу до кожної склянки,
як води із місцевою хлоркою,
лікують ранки,
як теплі обійми опісля розлуки,
сходяться гирла річки,
мої улюблені синьо-жовті стрічки.

після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни після війни