Я себя ненавижу. За себя.
Просто, блин, за то, что я это я.

За то, что я знаю какой я хочу быть. И за то, что я не делаю даже шага в эту сторону, хотя все время держу этот образ, идею, мысль, в голове.

Не могу я быть не агрессивной. Пару месяцев я была другой, какой надо. Было классно. Но я сорвалась и вернулась обратно в начало, скатилась за две недели на дно, как только решила, что я справилась с проблемой.

Я снова превозношу себя над другими, считая, что я умнее их. Кричу и агрессирую на родных, когда они ведут себя не так как я хочу. Злюсь на весь мир, который перестал работать как раньше. Порчу себе и окружающим настроение.

Единственное что изменилось - исчез внутренний саморазрушающий диалог. Но в голове появиляются образы без слов с тем же посылом, что слал диалог. И все таки это лучше, чем второй голос в голове. Это не так саморазрушает.

Дай мне мозгов понять, что мир всё тот же, и проблема во мне, а не в окружающих.

Всі 24-го лютого зібрались і пішли нахуй з мого плейліста без якого-небудь жалю. Але один єдиний гурт прям біль. Їх творчість трохи інший рівень для мене. Сумую за тим звучанням. Shortparis, ну чого ви з расії, курва.

"Останні тижні приємно було писати про "нормалізацію життя" (жахливе словосполучення, яке насправді нічого не пояснює і нікого не заспокоює) в місті - про кожен нововідчинений магазин чи ресторанчик, про світлофори, що знову запрацювали, про містян, які повертаються до домівок. А ось зараз і писати про це не надто випадає. Бо нормалізація насправді дуже умовна і вкрай небезпечна - з одного боку площі по периметру знову заставлені дорогими автівками, й підлітки знову стрибають на цих своїх жахливих велосипедах для стрибання, а разом із тим постійні обстріли - в самому місті й на передмістях - роблять цю ілюзію нормального життя в теплому сонячному місті зовсім примарною й печальною.

Життя в Харкові нагадує нині проживання в комунальній квартирі з сусідами-пияками. І якщо сусіди-пияки нині, в цей момент, не громлять посуд на кухні, значить, вони ще просто не прокинулись після вчорашнього. Якщо ніде не прилітає, значить наші сусіди-пияки просто підвозять зброю. Не найприємніше відчуття, але що ж - міняти місце проживання ніхто не збирається, забагато честі для сусідів-пияків.

Харків увечері зовсім тихий і порожній. Літо, хай і зимне, не надто пекуче, вже заповнило собою вулиці. Небо над містом велике й таємниче. Вечори вже по-літньому глибокі та безкінечні.

Відпочивайте, дорогі брати і сестри. Завтра прокинемося ще на один день ближче до нашої перемоги."

Сергій Жадан

Очікувано, що зараз книги читаються ну дуже повільно. Особливо з моїм умінням підбирати акурат те, що викликає неоднозначні емоції і тригерить.
Зараз читаю «Інтернат» Жадана і настільки повільно продираюсь між рядків, настільки болісно, тривожно… Історія не просто актуальна і на часі, вона буквально має бути прочитана кожним. Найголовніше питання, яке майорить на фоні: чи можна в умовах війни вважати себе непричетним до того, що відбувається, лишатись "аполітичним" і "ні за кого". Можливо, для когось історія буде про щось інше, бо ж кожен з нас має свій досвіт та особливості світосприйняття, та для мене головний герой Паша – це буквально відлуння слова «вибір».
Але найдивовижніше в цій книзі – вміння автора писати так, що читати практично фізично боляче, але відірватись просто неможливо.

Дивно читати про війну та буквально бачити й чути її "у прямому ефірі". Щиро вважаю, що кожен, хто поїхав з країни, аби врятуватися чи врятувати сім'ю, дітей тощо, просто зобов'язані прочитати цей роман. Аби мирний пейзаж за вікном не вводив нікого в оману, бо жоден з нас не повинен забувати ні на мить – війна ще триває.

дуже дивно було вперше за стільки років не отримати поздоровлення з днем народження від дідуся.
він завжди дзвонив одним з найперших. бо завжди прокидався дуже рано.
і дуже боляче, що саме мій день народження став днем, який відміряє рівно півроку з того часу, як його не стало.

десь дуже глибоко в душі вся сім'я з полегшенням перекручує думку, що добре, що він не застав жахіття війни. і що ми мали змогу попрощатися спокійно і як він цього заслуговує. бо невідомо, чи витримав би він цю новину. або що б робили батьки з цією інформацією. чи змушували б їхати його з рідного дому, щоб бути подалі від загрози… можливо так. і перші дні, які й так обернулися у надто важкі і без того, були б ще важчими.
але є як є.

шкодую, що іноді була недостатньо гарною онукою для нього. що могла б робити й більше. і приїжджати частіше.
його хвороба й смерть застали нас настільки неочікувано, що навіть не було часу якось це все переварити, підготувати себе.
та чи можна взагалі до такого підготуватися…
тому знову - є як є.

залишається тільки згадувати все прекрасне, що пов'язане з ним, прокручувати в пам'яті спогади: ті літні вечори у нього в селі, купу ягід на кущах та деревах, полив овочів на городі, сімейні сніданки у дворі, мурчання котів, що сплять на даху під сонцем та звук радіо, що ніколи не затихав.
дякую за всі ці спогади.
дякую за тебе.

Полчаса плакала у психолога. Она сказала, что мне нужно на таблетки.
Встретилась с Мариной. Она долго рассказывала мне о своих прекраснейших новостях, любовных историях, которые уже успели с ней произойти. И я была так за неё рада. Очень-очень. Мне кажется, что я немного всё испортила своим плаканьем. Ну как Гантхари.
С Мариной было очень хорошо. Но не могу понять, откуда у меня возникают мысли, что рядом со мной ужасно. Что я совершенно не заслуживаю ничего. И мне кажется, что все мне врут о моей хорошести. (Но Дима не врал, он был точно прав: без меня будет точно лучше). Она долго обнимала меня. И я опять думала про то, что это как будто враньё. Никто не может быть рад встречи со мной. Хотя она говорила о том, что даже отказалась от бесплатных занятий по танцам, чтобы увидеться со мной. А я проста не знала, что ей ответить, кроме как "Я тоже очень рада". И это была правда. Но мне казалось, что я будто тоже вру. Я не знаю, что происходит. Почему я это чувствую, это невыносимое. Возвращалась я очень уставшая. Я почти еле-еле волочила ноги. Мне казалось, что я прямо здесь сяду и останусь.
А сейчас я смотрю один и тот же отрывок из фильма "Джентльмены предпочитают блондинок", где Мэрлин Манро поет и танцует кабарэ (?). И очень жжет в груди. Уже второй день. Мне даже дышать из-за этого больно.
На сегодня я заканчиваю с этим нытьем. До свидания.

как же хочется трахаться 😵‍💫

Вчера военные пришли в офисное здание, где моя мама снимала помещение для своего ателье и сказали до конца дня съехать и вывезти все вещи. Теперь они будут там жить.

Моя мама до вчерашнего дня ходила на работу и работала, у них были заказы. Связи нет. Мама с папой судорожно начали искать машину, чтобы вывезти оборудование. Как вы понимаете, позвонить не удавалось. Напарница мамы просто подошла к людям, которые продавали овощи на улице и попросила помощи. Люди выгрузили все овощи из машины, с овощами остался на улице мужчина, а молодая девушка села за руль этой грузовой лошади. Так мы нашли машину.

Возле здания кипишевала куча людей, испуганных. Все сильно спешили, потому что через два часа заканчивалось время, которое давали военные. На первом этаже сидел военный с автоматом и наблюдал. В жару +35 был одет с ног до головы, каска, бронежилет, перчатки и лицо обмотано чёрной тканью, видно только глаза. Охранник здания подошёл к военному и сказал: «Видите, скольких людей вы лишили работы. Это же обычные мирные жители». Не долго думая военный ответил «…мы тоже мирные жители». ЗАНАВЕС.

Все оборудование привезли и сложили в папиной домашней мастерской, в которой он 24/7 во время войны что-то чинил и мастерил, чтобы не сойти с ума от безделия. Многую мебель пришлось оставить там, потому что она не вместилась в грузовик. Забрали только самое ценное - машинки.

Мама заплакала только вечером. У меня сердце разрывалось. Находясь в оккупации я всеми силами пытаюсь относиться к ним нейтрально и адекватно, не впадать в истерику и ненависть. Но такие случаи меня выбивают из этого состояния. Просто за шкирку вытягивают клешнями «нет, Полина, ты должна нас ненавидеть». Я в таких случаях молюсь и меня отпускает немного. Но видя глаза мамы, работа которой была ее отдушиной… НЕНАВИЖУ!

Я очень хочу, чтобы россияне, которые задаются вопросом, почему к ним так относится весь мир, просто прочитали мой ебаный дневник! Вот почему!!! Вы забираете наши жизни, наши дома, все, что у нас было. У тех русскоговорящих украинцев, которые до 24 февраля относились к вам либо нейтрально, либо с любовью. Сейчас же все уничтожено. И что ещё хуже, даже на «освобождённых территориях» вы продолжаете забирать наши жизни.

Я ужасно боюсь опустить руки. Мне очень тяжело даётся любая задача. И мне постоянно хочется её отложить. К концу месяца у меня ни работы, ни поддержки (даже в наших отношениях с Димой я не могу довериться ему, часто замечаю страх осуждения, и не без основания), ни твердой почвы под ногами, а в кармане почти просроченный паспорт, с которым ничего не поделаешь.
От горя я даже наотправляла резюме всем, кого знаю. Готовлюсь к целой куче писем с отказами. Даже гадала на таро. Но прогноз неутешительный.
Мне бы чуточку сил, чтобы выплыть.