То що, тепер я знову безробітна, доброго вечора. В принципі це сталось ще в понеділок, але якесь розуміння (і загони на цей рахунок, ага) стартує саме відсьогодні.
Я фізично не встигаю робити норму, тому це було очікувано. Але крім мене звільнили й дівчину, з якою ми добре ладнали і яка ту саму норму робила дійсно добре. Можливо вони набирали людей виключно для того, аби в сезон наробити гарні об'єми.
Добре те, що ми поки не орендуємо квартиру, а живемо… ну, якось. Погано, що наступного місяця треба вже домовлятись за оренду, а зарплатні можливо не буде. Хоча може я зовсім скоро щось знайду, але не впевнена. Коротше, ситуація знову близька до дупи.

Крім того питання відносин знову підіймалося. Розмовляли декілька годин. Мене не влаштовує, що партнер максимально відірваний від реальності (в моєму розумінні, бо моя психіка працює інакше) та взагалі в моїй голові близький до малороса (принаймні "аполітичністю"), а його – моя «агресивна пропаганда». Були деякі й інші проблеми, але я насправді не впевнена, що він розуміє, як їх вирішити або просто не буде цього робити.
Якщо за два чи три роки чувак так і не пішов по лікарях через проблеми з лібідо і відсутністю регулярної ранкової ерекції, живучи зі мною разом, то навряд він це зробить, коли я в іншій країні. Хоча б до психіатра дійшов через підозру на депресію і те слава богам.
Не знаю, що вийде з цього всього і чи протримаються ці відносини ще… не знаю, кілька років? Але поки що все зовсім не радісно і викликає в мене неоднозначні емоції.

люди, не вбивайте себе,
вбивайте русню і буде вам щастя, людям - користь.

Я рассказал своему классу, что я ухожу, представил им их нового классного руководителя, и на душе как-то пусто. Есть лёгкое ощущение неправильности принятого решения, но…
Пускай так. Всё к лучшему?

бути переселенцем - це як жити не своє життя.
це постійно бути поза зоною комфорту та звикати до усього нового. хоч воно й тимчасове.
це не мати власної кімнати.
це не мати власних речей. або мати їх, але десь дуже далеко.
це жити з людьми, з якими тобі не хочеться жити. і постійно домовлятися. і знаходити компроміси. і постійно через це дратуватися.
це витрачати більше ніж заробляти. або дуже впритул. бо у більшості випадків тобі треба купити щось, що коштує дорожче. або у тебе вже є, але за сотні кілометрів. це витрати на людей, яких ти опікуєш, як тут і зараз, так і там, на передовій.
це постійно бути далеко від близьких та друзів. та коханої людини. і постійно відчувати самотність та відсутність людського тепла.
це постійно думати, що ти чогось не знаєш.
це майже не мати власних речей, бо треба ділитися з тими, хто цього потребує.
це постійно жити в телефоні.

це дуже важко.
і дуже набридло.
можна вже мене просто чимось в'їбе, будь ласка?

мне 8 лет. я лежу на диване в своей комнате (в бывшей комнате моей старшей сестры). мои родители ссорятся. я не очень страдаю от этого, если честно. отношения родителей - не мое дело, я знаю это даже в 8 лет. поэтому мне не грустно. просто хочется оказаться где-то не здесь. мне хочется жить где-то в мире гарри поттера. мне нравится гарри поттер. новый фильм выходит в июле, прямо после моего дня рождения. мой день рождения 1 июля. я хочу, чтобы мне подарили волшебную палочку. бузинную. а в начале июня вышли новые барби в чёрных маленьких платьях, они мне тоже очень нравятся. но, если честно, большую часть времени, мне хочется закрыть глаза и оказаться в том мире, не в этом. в мире гарри поттера. даже не потому что мне грустно. просто мне здесь не так весело.
спустя 13 лет я тоже лежу на кровати. но уже не в старой комнате моей старшей сестры. мы съехали из той квартиры, я никогда больше туда не вернусь. недавно приезжала на свой старый район и ходила около этого старого дома. новые жильцы нашей квартиры поменяли окна. если говорить о родителях, то, возможно, они сейчас тоже ссорятся. но где-то далеко. я их не слышу. к счастью. я слышу только богомолов, которые лазают по листочкам в своём домике. и детские крики из окна. мой день рождения через два дня, у меня совсем не планов на него. если честно, я бы очень хотела, чтобы этот день быстрее закончился. в детстве у меня была и волшебная палочка, и барби в чёрном платье - блондинка. спустя год у меня появилась кукла монстр хай, а на следующий - псп и куча дисков. были и украшения, редкие книги, бжд кукла, телефоны, наушники, джулы, айкосы и читалки. много всего. но мне никто никогда не дарил красивый торт.
в этот раз мне не хочется ничего. мне больше не хочется жить в мире гарри поттера, я слишком долго о нем мечтала. в этом мире мне все ещё скучно. не грустно, но я бы хотела оказаться в более веселом месте. я бы хотела оказаться в мире, где я не ебу сама себе мозги.
последние три месяца потратила на сохранение душевного равновесия, но все мы немного сходим с ума, когда приближается наш день рождения. в этом году я не буду делать вид, что мне на него плевать. я расстроена. непонятно чем. наверное, взрослеть, в принципе - неприятно. тупое идиотское чувство. может быть люди отмечают свои дни рождения, чтобы не думать о неприятном? о том, что ты опять проебался. это глупо, потому что твоё счастье не зависит от количества галочек в списке «успеть за год». и даже если ты выполнишь все пункты, это не гарантирует тебе нирвану. ничего не гарантирует тебе нирвану.

треба створити ще один тг канал де кожного дня писати не «ще один день коли путін не здох», а «ще один день коли уся русня не здохла»

Смотрю, все мои крайние посты создают впечатление, что во мне ничего, кроме русофобии, на данный момент нет. На самом деле, во мне такое огромное количество чувств и эмоций, которые в большей степени все отражаются войной. Всё моё прошлое, настоящее, будущее, всё вокруг говорит о том, что в моей стране война, что люди гибнут за мою свободу, что чей-то дом сгорел потому что ракета не прилетела в мой дом, что я сегодня проснулась потому что вчера кто-то и не ложился с автоматом в руках, что мои родные в безопасности потому что волонтеры спасли нам жизнь, рискуя своей.
Иногда я думаю о наших родственниках в москве, о самых близких людях для моей семьи, с которыми мы больше не общаемся. Что они чувствуют, когда вспоминают о том, что были у нас дома за месяц до войны, написали «ну вы спустите в погреб воду, на всякий случай…» за день до войны, жили с нами на одной улице половину своей жизни раньше? Наверное, ничего не чувствуют, у нас же «все хорошо, мы же выехали, мы же в безопасности». Я не представляю, чтобы мы когда-нибудь снова встретились и говорили, но в то же время мне очень хочется высказать им всё.

Я себя ненавижу. За себя.
Просто, блин, за то, что я это я.

За то, что я знаю какой я хочу быть. И за то, что я не делаю даже шага в эту сторону, хотя все время держу этот образ, идею, мысль, в голове.

Не могу я быть не агрессивной. Пару месяцев я была другой, какой надо. Было классно. Но я сорвалась и вернулась обратно в начало, скатилась за две недели на дно, как только решила, что я справилась с проблемой.

Я снова превозношу себя над другими, считая, что я умнее их. Кричу и агрессирую на родных, когда они ведут себя не так как я хочу. Злюсь на весь мир, который перестал работать как раньше. Порчу себе и окружающим настроение.

Единственное что изменилось - исчез внутренний саморазрушающий диалог. Но в голове появиляются образы без слов с тем же посылом, что слал диалог. И все таки это лучше, чем второй голос в голове. Это не так саморазрушает.

Дай мне мозгов понять, что мир всё тот же, и проблема во мне, а не в окружающих.

Всі 24-го лютого зібрались і пішли нахуй з мого плейліста без якого-небудь жалю. Але один єдиний гурт прям біль. Їх творчість трохи інший рівень для мене. Сумую за тим звучанням. Shortparis, ну чого ви з расії, курва.

"Останні тижні приємно було писати про "нормалізацію життя" (жахливе словосполучення, яке насправді нічого не пояснює і нікого не заспокоює) в місті - про кожен нововідчинений магазин чи ресторанчик, про світлофори, що знову запрацювали, про містян, які повертаються до домівок. А ось зараз і писати про це не надто випадає. Бо нормалізація насправді дуже умовна і вкрай небезпечна - з одного боку площі по периметру знову заставлені дорогими автівками, й підлітки знову стрибають на цих своїх жахливих велосипедах для стрибання, а разом із тим постійні обстріли - в самому місті й на передмістях - роблять цю ілюзію нормального життя в теплому сонячному місті зовсім примарною й печальною.

Життя в Харкові нагадує нині проживання в комунальній квартирі з сусідами-пияками. І якщо сусіди-пияки нині, в цей момент, не громлять посуд на кухні, значить, вони ще просто не прокинулись після вчорашнього. Якщо ніде не прилітає, значить наші сусіди-пияки просто підвозять зброю. Не найприємніше відчуття, але що ж - міняти місце проживання ніхто не збирається, забагато честі для сусідів-пияків.

Харків увечері зовсім тихий і порожній. Літо, хай і зимне, не надто пекуче, вже заповнило собою вулиці. Небо над містом велике й таємниче. Вечори вже по-літньому глибокі та безкінечні.

Відпочивайте, дорогі брати і сестри. Завтра прокинемося ще на один день ближче до нашої перемоги."

Сергій Жадан

Очікувано, що зараз книги читаються ну дуже повільно. Особливо з моїм умінням підбирати акурат те, що викликає неоднозначні емоції і тригерить.
Зараз читаю «Інтернат» Жадана і настільки повільно продираюсь між рядків, настільки болісно, тривожно… Історія не просто актуальна і на часі, вона буквально має бути прочитана кожним. Найголовніше питання, яке майорить на фоні: чи можна в умовах війни вважати себе непричетним до того, що відбувається, лишатись "аполітичним" і "ні за кого". Можливо, для когось історія буде про щось інше, бо ж кожен з нас має свій досвіт та особливості світосприйняття, та для мене головний герой Паша – це буквально відлуння слова «вибір».
Але найдивовижніше в цій книзі – вміння автора писати так, що читати практично фізично боляче, але відірватись просто неможливо.

Дивно читати про війну та буквально бачити й чути її "у прямому ефірі". Щиро вважаю, що кожен, хто поїхав з країни, аби врятуватися чи врятувати сім'ю, дітей тощо, просто зобов'язані прочитати цей роман. Аби мирний пейзаж за вікном не вводив нікого в оману, бо жоден з нас не повинен забувати ні на мить – війна ще триває.

дуже дивно було вперше за стільки років не отримати поздоровлення з днем народження від дідуся.
він завжди дзвонив одним з найперших. бо завжди прокидався дуже рано.
і дуже боляче, що саме мій день народження став днем, який відміряє рівно півроку з того часу, як його не стало.

десь дуже глибоко в душі вся сім'я з полегшенням перекручує думку, що добре, що він не застав жахіття війни. і що ми мали змогу попрощатися спокійно і як він цього заслуговує. бо невідомо, чи витримав би він цю новину. або що б робили батьки з цією інформацією. чи змушували б їхати його з рідного дому, щоб бути подалі від загрози… можливо так. і перші дні, які й так обернулися у надто важкі і без того, були б ще важчими.
але є як є.

шкодую, що іноді була недостатньо гарною онукою для нього. що могла б робити й більше. і приїжджати частіше.
його хвороба й смерть застали нас настільки неочікувано, що навіть не було часу якось це все переварити, підготувати себе.
та чи можна взагалі до такого підготуватися…
тому знову - є як є.

залишається тільки згадувати все прекрасне, що пов'язане з ним, прокручувати в пам'яті спогади: ті літні вечори у нього в селі, купу ягід на кущах та деревах, полив овочів на городі, сімейні сніданки у дворі, мурчання котів, що сплять на даху під сонцем та звук радіо, що ніколи не затихав.
дякую за всі ці спогади.
дякую за тебе.

Полчаса плакала у психолога. Она сказала, что мне нужно на таблетки.
Встретилась с Мариной. Она долго рассказывала мне о своих прекраснейших новостях, любовных историях, которые уже успели с ней произойти. И я была так за неё рада. Очень-очень. Мне кажется, что я немного всё испортила своим плаканьем. Ну как Гантхари.
С Мариной было очень хорошо. Но не могу понять, откуда у меня возникают мысли, что рядом со мной ужасно. Что я совершенно не заслуживаю ничего. И мне кажется, что все мне врут о моей хорошести. (Но Дима не врал, он был точно прав: без меня будет точно лучше). Она долго обнимала меня. И я опять думала про то, что это как будто враньё. Никто не может быть рад встречи со мной. Хотя она говорила о том, что даже отказалась от бесплатных занятий по танцам, чтобы увидеться со мной. А я проста не знала, что ей ответить, кроме как "Я тоже очень рада". И это была правда. Но мне казалось, что я будто тоже вру. Я не знаю, что происходит. Почему я это чувствую, это невыносимое. Возвращалась я очень уставшая. Я почти еле-еле волочила ноги. Мне казалось, что я прямо здесь сяду и останусь.
А сейчас я смотрю один и тот же отрывок из фильма "Джентльмены предпочитают блондинок", где Мэрлин Манро поет и танцует кабарэ (?). И очень жжет в груди. Уже второй день. Мне даже дышать из-за этого больно.
На сегодня я заканчиваю с этим нытьем. До свидания.