homewhereibelong
Ból zrozumienia utraty
Є всі шанси, що я залишилась без партнера. П'ять з половиною років стосунків горять останні пів року, чи тліють… Чи що вони там роблять я не знаю.
Навіть не можу слова зібрати до купи. Просто фонове відчуття, що я просто заміна торби, яку тягнути важко, а викинути не хочеться. Зрозуміло, що це тільки в моїй голові та й всіма можливостями буду шукати тому підтвердження.
Наприклад, те, що він так і не перепросив, що в черговий раз обрав пограти з друзями, а не подзвонити мені. Те, що вів діалог піздос як, двічі кидав трубку та вимкнув мобільний. Те, що зайшов в телеграм, після того, як кинула посилання на психологів, але навіть не зайшов в листування. Те, що не відповів, коли я вирішила переступити себе та передзвонити.
Для нього такі речі нічого не значать, для мене вони значать все. Він не почує цього та буде вважати, що то дурня, а я — розуміти, що мої почуття знецінюють.
У мене немає інструментів, як спонукати його дзвонити мені частіше та спілкуватись, у нього — бажання того робити.
І все це можливо відбувається тільки в моїй голові, а він все це бачить абсолютно інакше. Але у мене немає змогли донести свої думки. Останні пів року я не впізнаю свої стосунки та з кожним днем стає все гірше. І краще, судячи з усього, вже не буде.
swamprunner7
4
homewhereibelong

Досі не обзавелась п'ятибуком, тому вирішила зробити собі звичну ще рік тому штуку.
Закину запитання, аби не загубити й почну з відповідного дня, нехай вже навіть пройшов тиждень лютого.

homewhereibelong
Kara dla winowajców
Вже всі знають про хлопців з Івано-Франківська, що накачували дівчат алкоголем й наркотиками, після чого знімали відео та ґвалтували.
Здавалось би, в цій ситуації всі розуміють, хто тут винуватець (спойлер: не жертва, незалежно від її дій), але чимало коментарів під постами на цю тему, виглядають так, ніби люди відірвані нахуй від реальності. І звучать вони самавинна.

Чому?

По-перше, звинувачення жертви — це про відчуття власної безпеки.
Світ справедливий, треба поводитись добре й з тобою не станеться нічого поганого; вони самі накликали на себе біду, а я хороша й зі мною так не буде.
Це когнітивне упередження, яке покликано захищати нашу психіку, мовляв, грай за певними правилами й все буде добре.
Погані новини: світ так не працює. В ньому немає справедливості та правил, що гарантують недоторканість.

По-друге, виправдання власних вчинків. Це не я роблю погано, не я ґвалтівник або співучасник, це вони погані й неправильні. Здорова людина за замовчуванням не вважає себе монстром, знаходячи собі виправдання, нюанси й "лазівки".

Підліткою я мала різний досвід компаній. Це не завжди були тільки класні й адекватні люди. Серед моїх приятелів були наркомани (та ще й багацько), просто відбиті неадеквати, діти багатих батьків… Коротше, різні кадри.
Бувало так, що ми завалювались в гості до когось й там збирались люди під впливом або просто незнайомі сильно старші хлопці.
Якщо відверто, то ніщо не заважало їм підсипати нам щось в їжу чи напій, або застосувати силу. Це були наші 15 років, коли хотілось бути крутими й мати відношення до всіляких творчих фриків.

Чи ми відстрілювали рівень небезпеки таких "вписок"?
У мене не було страху, тільки максималізм й впевненість, що зі мною нічого страшного не станеться. В такому віці взагалі ще немає відчуття власної смертності й розуміння, що знайомі люди — далеко не гарант безпеки. Тим паче коли вони угашені.

Я чи мої подруги цілком могли стати жертвами подібного. Нам пощастило. А цим дівчатам — ні.

Недоторканість людини, незалежно від поведінки, одягу чи стану, це базове право, прописане Стамбульською конвенцією. Жоден не може ґвалтувати жінку, навіть якщо вона гола й п'яна, проституйована чи виставляє фото на онліфанс. Недоторканість тіла гарантована будь-якій людині.

Сподіваюсь, ці виродки отримають максимальний строк та стануть прикладом для їхніх прихильників та підписників, що за такі дії прилетить кожному.
Але, на жаль, не вірю, що наші самавинна кудись переведуться чи щось зрозуміють. Бо довбойобів в цьому світі більше. Шкода.
homewhereibelong
Czy znajdzie się coś gorszego? Oczywiście
Вітайте вчергове безробітну людину. Це вже третя моя робота в Польщі. Якщо робити для себе певний топ, то вийде щось схоже на:
3. Bonprix
Абсолютне собаче лайно, де ти маєш мати швидкість грьобаного автомата, щоб робити план. Текучка там неймовірна, а сама робота до блювоти одноманітна.
Протрималась місяць й радісно дізналась, що не подовжують умову.
2. Compin Polska
Завод, де працюю зараз. Непогане, немає мінімальних норм конкретно на моєму робочому місці. Та й сама робота не надто складна та не така монотонна, як складання ганчірок на Бонпрікс.
Але йобаний графік. Я прийшла на дві зміни 5\2 по 8 годин. Ідеальний варіант для мене. Буквально за тиждень чи щось біля того змінили на три зміни по 8 годин 5\2. Додалась нічна зміна, що виносило мене з життя, з відносно адекватного морального стану та зі спілкування з малим. З початку року вони вирішили зробити ще гірше: 12 годин, 3\3. Три зміни в день (6:00-18:00), три вихідних, три в нічну (18:00-6:00) й три вихідних.
Три нічні підряд по 12 годин я просто не вивозила ніяк. Ще й малий часто сам вдома сидіти мав, бо мама теж працює по змінах.
Зате umowa o prace.
1. Z pieca rodem
Пекарня-кондитерська, де працювала на касі вже через тиждень після евакуації в Польщу. Щоправда, працювати в суботу не те щоб мене надто тішило, але всього 8 годин, максимально немонотонна робота й можливість пожувати якісь смаколики.
З мінусів - umowa zlecenia, що означає жодних виплат за лікарняні та неможливість брати оплачувані вихідні.

Тепер буду шукати нові варіанти та поповнювати свій перелік робіт, які спробувала. Досвід такий досвід.
swamprunner7

Korn - Somebody Someone

vostok
Плюсы моей новой работы: она есть, она крутая, а главный офис вообще обоссаться кипятком, я не знаю, у кого в стране ещё настолько крутые и красивые офисы, но мне кажется, это что-то на уровне айти гигантов
Минусы: через год компания полностью уходит из России, за что стоит благодарить одного плешивого геополитического гения

Мне сегодня супер грустно было от того, что я не живу в какой-нибудь стране без имперских амбиций, где можно просто спокойно прожить жизнь особо не отсвечивая и никому не мешая и не делая зла
6
homewhereibelong
Fredrik Backman «Björnstad»
Через тиждень кінець місяця, а я й досі не доколупала першу книгу цього року. Постійно немає то часу (кляті нічні зміни й клятий графік в цілому), то сил, то просто умовний Ютуб чи Інстаграм відкривається швидше.
Здужала всього 35%, тож залишилось читати ще близько восьми годин, якщо вірити Rork.ua. Причому не сказати, що мені ледь йде тому, що не подобається. Як тільки роблю той самий "перший крок" і починаю читати - прекрасно, поїхали.
Все ще не дійшла до зав'язки головного конфлікту, але, судячи зі стрімкого загострення пристрастей, пружина ось-ось вистрілить чимось цікавим.
Не дивлячись на те, що хокей взагалі не моя тема, як і будь-який спорт, Бакман все ще пише достатньо легко й невимушено, аби їхати текстом на великій швидкості та знаходити для себе нові сенси. Так, ця книга точно для мене не ввійде в десятку найкращих або навіть топ 3 автора, але щось в ній є. Історія про шалене кохання, мрію і біль. І все це стосовно справи всього життя. Справи, що об'єднує й тримає ціле місто.
reflechir
Моя колега сказала що нещодавно ходила до гадалки і заплатила їй за сеанс 1300 грн… навіть не знаю як на це реагувати
Виявилось що вона ходить до неї кожні 5 років (це був 3 раз)
Так от, нагадала вона їй що війна буде ще пару років і що у кінці росія скине ядерну бомбу на донбас шоб "не достався же він нікому" і спортити родючу землю

дуже цікаві передбачування, але я слава богу в цю хуйню не вірю

тим не менш, все рівно неприємний осадочок лишився… нашо таке взагалі говорити?
2
MondayMorning
Новина роз'їбала. Ще від Дніпра ніхто морально не відійшов, тепер Бровари.

Після Дніпра, в принципі, віра трохи похитнулась, з'явився страх.
2
nightdawn
Внезапный переезд в Одессу из-за того, что нет денег платить за квартиру - не совсем то, чего я хотел этой зимой. Но альтернатив нет, увы.
2
swamprunner7
2
domlavand

Вчера был снова велосипед. Было тепло. И я могла кататься нароспашку.
Я съела немножко шоколадки, вкуснющих бутербродов и суп.
И всё было очень хорошо.
А потом был Дима. Наверное, я себя убедила, что мы всё ещё вместе. Мы созванивались, было всё очень тепло, была любовь. И в то же время эта та неделя была очень тревожной, с частыми паническими атакам. Мне было страшно, что Дима больше не любит. Он сам почти никогда не звонил. Зарегистрировался в пьюр. И я очень боялась, что теперь я где-то на задворках памяти и бог ещё знает чего. Я понимала, что даже просто жить так не могу. Что я схожу с ума. Это было так невыносимо. Я плакала так часто, что ещё чуть-чуть и случился бы второй потоп. Я сходила с ума, когда он не отвечал на мои сообщения. И думала уже о том, что он не берет трубку из нелюбви ко мне. Словом. Это было ужасно. Просто ужасно. И я понимала, что не смогу смотреть на то, как он будет любить кого-то ещё. Пока мы тут разбираемся в наших отношениях. Что это будет влиять на меня. На мои мысли и действия. Я не смогу излечиться. И воскреснуть?
Я предложила ему вариант быть вместе, но решать наши проблемы в отношениях. Постепенно, бережно. Я чувствовала, что смогу. Мы были бы вместе (что дало бы мне опору и уверенность) и занимались бы нашими отношениями.
В этой истории было чувство, что это я во всем виновата. Мне так казалось. Судя по тому, как я просила, уговаривала. Мне было ужасно тошно от себя. Но мне казалось, что это ничего, ведь я люблю. Мне казалось, что за любовь стоит бороться. Но Диме всё это не подошло. И я просто, честно признаться, опустила руки. Мне стало так больно. Что я одна взвалила на себя эти отношения. И пытаюсь их реанимировать. Пытаюсь за них бороться. И я почувствовала, что одной мне очень тяжело. И я больше не могу нести это полусдыхающее и просить Диму помочь мне. И я бросила это. Я удалила всё. И всякий раз теперь, когда я чувствую, как из под ног уходит земля, я вспоминаю Димины слова. Вот он говорит на меня "припизженая". А вот он рассказывает своему другу, как классно он пообщался с девушкой, которая скинула ему свою вагину, а я иду и не знаю, куда себя деть от стыда. А вот я в очередной раз ухожу на мост через шоссе. Смотрю вниз и думаю, почему я всё ещё не скинулась отсюда. А вот я провела всю ночь на поле, где замёрзла просто до чёртиков. И всё это об одном. О том, что.
Я где-то в абсолютно не важном. Как и сейчас. Видимо в его плоскостях я не стою ничего. Может, и мне тоже стоит обесценить эту валюту.
Я хотела быть с человеком, который бы меня не обидел, не предал, не унизил, не кричал, не оскорбил. Я хотела видеть, что стою того, чтобы за меня тоже хотели держаться. Похоже, мои мечты неосущесвимы.

2
domlavand
Ужасное.
Я постоянно в тревоге. Панические такаки так часто, что сил уже нет. И я так устала. Это очень изматывающе. Кажется, что нервная система на столько истощена, что я от бессилия только плачу, плачу и плачу.
Вчера купила себе блузу. И стало тошно до невозможного. Будто мой гедонизм уже нарастил себе кругленькое пузо.
Но в ближайшее время я хотела бы доползти до психотерапевта тут. Для таблеток. Хотя бы чтоб выспаться.
4
nightdawn
Как же, оказывается, тяжело и неудобно стричь самого себя. Но было весело.
3