Протягом багатьох років мене переслідують привиди минулого. Більш як сім років тому мій щоденник став, так би мовити, "надбанням громадськості". Моя найближча подруга прочитала його, принесла колишньому, він своєю чергою - іншій близькій подрузі, а я залишилась з кровоточивими ранами від огульної зради.
Боліло так сильно, що мій мозок виставив бар'єр й зараз, коли я починаю ділитись чимсь відвертим у щоденнику, просто не можу продовжити. Мені замало анонімності, здається, що я буквально на долоні та вони вже знайшли мою схованку та прочитали від палітурки до палітурки.

І от зараз, стільки років потому, у час, коли люди радше шукатимуть умовний тік-ток чи моніторити сторіс, я вирішила відновити глибоку рефлексію та описи буденності. Без остраху отримати осуд за те, що поїхала з країни, без обережних огинань моментів, які можуть вивести на те, хто я(хоча це комічно, враховуючи нік), без відчуття, що у моїй брудній білизні вже почали копирсатись.
Просто для себе, аби "зафільмувати" минуле та повернутись до нього коли-небудь згодом, коли цей текст перестане бути частиною мене і перетвориться на історію.

Ну що, через тиждень я буду десь в окрузі Дніпровської області (сподіваюсь) та із завмиранням чекатиму на висадку.
Чи мені страшно? Неймовірно. Я ловлю себе на тривожності буквально на всьому, про що думаю.

Чи я правильно купила білет і мене не наїбали?
Чи я знайду автобус?
Чи це буде нормальний автобус, в якому можна витримати таку довгу поїздку?
Чи не почнеться менструація десь прямо отут?
Чи не прилетить десь поруч?
Чи я приїду до початку комендантської години?
Чи не знімуть з мене статус?
Як я витримаю цю поїздку?

А це тільки запитання стосовно поїздки, і тільки в одну сторону. Мені страшно від незнання, від тих жахастиків, які намалював мозок.
Але я так чекаю на цей день, як ні на що, окрім нашої перемоги. Через півтора року ми нарешті побачимось… Нарешті.