Рік тому я описувала свій топ робіт. І в той момент, як моя чергова робота виглядає на ту, що от-от закінчиться скажу про неї пару слів.

Piekarnia-cukiernia Ozdowscy
В цілому не найгірше місце, здебільшого завдяки графіку та віддаленості від дому(що з лютого зміниться, матір його в корито), а також терпимому колективу, за правилами якого я навчилась грати. Так, я не найкраща людина у світі, але не те щоб сильно шкода.
Тож, найгірше тут - тупориле керівництво, яке не тільки не бере на себе жодної відповідальності принаймні за щось, але й відверто аб'юзить працівників. Маніпуляції умовою, газлайтинг та відношення, як до тупішого створіння змушують моє око сіпатись абсолютно не метафорично. Наскільки б це не була "в цілому ок" робота, але таке відношення - то щось за гранню розуміння для мене.
Не знаю, як довго ще тут працюватиму, але цього хазяїна я б обходила десятою дорогою, якщо відверто.

Так шкода, що вихідний закінчується. Рідкісні миті насолоди, коли вихідні випадають на суботу та неділю. Два дні підряд, ще й коли Малий вдома.
Сьогодні було дуже ліниво - дивились з Ма новий серіал. Навіть переступила себе, аби зазирнути в щось нове. Пишаюсь собою.
Трохи почитала, до книжкового клубу непогано було б таки встигнути. Нічого, ще маю багацько часу. Залишилось його витрачати на читання.
Доречі про читання, пошукали з С. подарунок мені на новий рік. Замовлятиму його тут, бо так дешевше й простіше. Щоправда не кажу, що купуватиму зі своєї картки, адже він зможе вислати гроші тільки на українську. Зате ще трішки й зможу читати книжки на e-book'у, як дуже давно мріяла. Як чудово.

А ще та клята гикавка. Цілий день мене переслідувала й от знову почала гикати. Дурня якась з тим тілом.

Вітаю себе з початком найжахливішого робочого періоду. Попереду у мене п'ять робочих днів, один вихідний, шість робочих днів, один вихідний та ще шість робочих днів.
Навіть звучить це як повне моральне та фізичне виснаження.
Тішить тільки те, що ми будемо не по одній людині, що знімає частину навантаження та дає сподівання не вмерти на третьому тижні. Але, враховуючи мій психоемоційний стан на зараз, я радше піду на лікарняний на другому тижні. У психіатра.

Поспати 4,5 години - це ніколи, блять, не хороша ідея.
Як собі нагадувати про це ввечері, коли я не йду спати до пів на дванадцятої?

Не можу зібратися та написати про все, що зараз відбувається навколо. Така собі драма-квін, що зібрала двох чуваків, що мають до мене почуття й тішу самооцінку. Знову.
Чим далі це все тягнеться, тим дивніше виглядає і тим гірше виглядаю у цьому всьому я. В принципі теж без змін, порівняно з тим, що було років… вісім тому?
Минулого разу я все розписувала, всі відчуття та емоції, копирсалась в них щоденно, тому й записи вела регулярно. А зараз намагаюсь не думати, не аналізувати зайвого, не планувати майбутнього. Буде як буде. Не одне, так інше, що переживати передчасно?

Єдине важливе, що хочеться самій собі зазначити - при зустрічі нічого не "тьохнуло", було рівно, спокійно й трохи ніяково. Ну й відчуття дому та комфорту було тільки з однією людиною.
Дарма не писала почуття, от дуже дарма. Треба надолужувати, думаю, та знову прослідковувати. Та й повертатись думками й відчуттями, хоча б якось, теж не завадить.

22.09
Відчула себе одинокою. До Ж. приїхала ще одна сестра, вони грали в настолки й оце все, тому не спілкувались особливо довго. Відчула себе трохи… не знаю, покинутою? Ну радше так, якось звикла бачити його повідомлення протягом дня, особливо коли довго не беру в руки телефон. А тут оп і немає. Таке.
Поговорили з С., його зачепила вся ця історія, яку я висвітила щодо фоток. Але каже, що все окей, він розуміє. Щасливий, бо я от ні бельмеса не розумію, якщо чесно.
Жартували жарти, але звичайно вайби від нього зовсім інші, жодного флірту та підтекстів. Сумненько.

Ну що, через тиждень я буду десь в окрузі Дніпровської області (сподіваюсь) та із завмиранням чекатиму на висадку.
Чи мені страшно? Неймовірно. Я ловлю себе на тривожності буквально на всьому, про що думаю.

Чи я правильно купила білет і мене не наїбали?
Чи я знайду автобус?
Чи це буде нормальний автобус, в якому можна витримати таку довгу поїздку?
Чи не почнеться менструація десь прямо отут?
Чи не прилетить десь поруч?
Чи я приїду до початку комендантської години?
Чи не знімуть з мене статус?
Як я витримаю цю поїздку?

А це тільки запитання стосовно поїздки, і тільки в одну сторону. Мені страшно від незнання, від тих жахастиків, які намалював мозок.
Але я так чекаю на цей день, як ні на що, окрім нашої перемоги. Через півтора року ми нарешті побачимось… Нарешті.

Наскільки дивним та циклічним можна вважати те, що вже другий раз на періоді шести років у стосунках в моєму житті з'являється друг Л. (так дивно знову писати це скорочення, аж сіпнуло), з яким ми розмовляємо всю ніч, повідомлення якого я дійсно чекаю і з котрим ми плануємо зустрітись.
Але в той же момент з того часу змінилось буквально все. Я, мій партнер, якість стосунків, контексти, носій цього імені та навіть моя країна проживання. Втім, досвід доволі цікавий. Дивний, трохи лячний, але цікавий.

А ще я не можу це не написати, але як же мені подобається жити одній. Це мій перший такий досвід, хоча й всього на тиждень, але мені нескінченно подобається.