Та що ж за день такий?
Вже може досить на сьогодні дивних подій?

Вибачайте, але я заїбалась. Є два стани: я працюю або я втомлена. Третій – сон, але в нього свої контексти. Ніколи не працювала фізично і навіть не могла подумати, що буду настільки виснажена на другому тижні. на першому це було очікувано і зрозуміло, але на другому? Де ж ті обіцяні «втягнешся» та «звикнеш»?
Прийшла з малим додому, поки він пішов в туалет присіла на ліжко. І заснула. Був такий старенький вже фільм «З 13 в 30» чи щось в тому ключі, а в мене відбулося із 27 в 72, здається.
Це все через графік. Вставати о четвертій ранку, враховуючи мою любов до півночі – така собі запорука здорового сну.

Ще й день народження малого цей. Домовитись за подарунок (польською, знову ж), забрати його, набрати набір солодощів на школу (як добре, що в класі всього 15 осіб), подумати про святкування… Голова вже трохи пухне. Як і ноги,
І як же кепсько без інтернету, але пан так нічого і не відповів конкретного щодо цього. Можливо чекає, доки ми таки почнемо орендувати цю квартиру?.. Сподіваюсь, що ми таки це будемо робити.

Добре, дам собі пів годинки на каву з книгою і піду в супермаркет, купити трохи їжі та чогось малому на завтрашню wycieczkę.

А. из-за войны несёт полнейшую дичь.

"А.: У нас у власти должны быть нацики. Только радикалы нам помогут
Я: И изолируют от мира"

"А.: Зеленский разминировал Херсон! Он должен был проконтролировать!
Я: Лично разминировал?
А.: Возможно, он приказ отдал или не уследил
Я: Ты жила в Херсоне? Ты знаешь насколько сильная там русская позиция? Нет. И да, невозможно контролировать всё. Даже если ты президент"

"А.: У нас в стране нет денег! Никому ничего не платят, военные получают 30 тысяч, что в тылу. Какой ужас! Это же военные!.. Почему так цены растут в магазинах?
Я: Откуда нам брать деньги сейчас? У нас торговля в предыдущих объёмах не идет, платят впо, нужно закупать оружие. Война - не дёшево.
А.: Вот депутаты бы урезали себе зп и стало бы лучше!
Я: Конечно, это бы кардинально изменило финансовую ситуацию и хватило бы на всё"

"А.: У нас планируют ввести урок полит. воспитания. Это же отлично! Мы должны взрастить ответственное поколение, которое любит Украину!
Я: Что-то мне это напоминает. Ах, да *напеваю гимн СССР*
А: Нет, это совсем не то
Я: навязывать и прививать любовь - разные вещи"

Я удивляюсь, как многие люди отключают мозг и перестают думать, при этом сеют панику конкретно…

За более чем 3 недели отключения связи мне удалось поговорить с бабушкой и дедушкой около 5 минут сумарно. Это были 3 звонка.

Сейчас им сложнее находить связь с украинских операторов.

Звонили от знакомой, которая купила русскую симку. Многие соседи бабушки тоже купили их.

Крайний разговор был самый сложный. Бабушка очень плакала. По большей части из-за того, что не может передать мне черешню, которая как копеек и её много.

После этого был ком в горле.

Я старалась держать во время разговора, успокаивала их. Но как только связь оборвалась, разревелась ужасно.

Вчера я потеряла удачника… это конец… всего. не знаю как без него жить.
Второй у человека который никогда мне его не вернёт. Убила бы… как же мне тошно.

Хочу снова путешествовать одна.
Это лучшее что можно сделать в моем нынешнем разбитом состоянии.
Не хочу ни с кем общаться, знакомиться и тем более никого терпеть.
Так уж вышло что уже много лет люди только разочаровывают и предают, видимо я разучилась разбираться в людях и выбираю только мудаков.

Будто бы отпустило, причем по всем фронтам.
На работе… в сердце… дома… всюду короче.
Что это было? Синдром дауна? биполяр очка? Временные трудности?
Я не знаю.
Нахожусь на уровне голубя.

Очікувано, що зараз книги читаються ну дуже повільно. Особливо з моїм умінням підбирати акурат те, що викликає неоднозначні емоції і тригерить.
Зараз читаю «Інтернат» Жадана і настільки повільно продираюсь між рядків, настільки болісно, тривожно… Історія не просто актуальна і на часі, вона буквально має бути прочитана кожним. Найголовніше питання, яке майорить на фоні: чи можна в умовах війни вважати себе непричетним до того, що відбувається, лишатись "аполітичним" і "ні за кого". Можливо, для когось історія буде про щось інше, бо ж кожен з нас має свій досвіт та особливості світосприйняття, та для мене головний герой Паша – це буквально відлуння слова «вибір».
Але найдивовижніше в цій книзі – вміння автора писати так, що читати практично фізично боляче, але відірватись просто неможливо.

Дивно читати про війну та буквально бачити й чути її "у прямому ефірі". Щиро вважаю, що кожен, хто поїхав з країни, аби врятуватися чи врятувати сім'ю, дітей тощо, просто зобов'язані прочитати цей роман. Аби мирний пейзаж за вікном не вводив нікого в оману, бо жоден з нас не повинен забувати ні на мить – війна ще триває.

Зважаючи на ситуацію, дивно, що я так давно нічого нікуди не писала, окрім Інстаграму. Але там мені некомфортно. З одного боку необхідність робити фотографії, а з іншого – дуже різні люди, які читають мої пости.
Але мені важливо зараз фіксувати, що відбувається і які емоції викликає все, що навколо.
По-перше, мені страшно, що ми з партнером не витримаємо… не знаю, цієї невизначеності. Скільки ще буде війна? Рік? П'ять? Вісім? Не впевнена, що формат стосунків онлайн витримає такий довгий період. Причому період, який не має конкретних термінів і гарантій.
По-друге, мене вбивають думки, що з ним може щось трапитись. Ніби найстрашніший сон вийшов з-під контролю.
По-третє, мені реально складно. Фізична праця, життя з мамою, інша мова… Не відчуваю це місце "своїм". Мені здається, що це частково і через те, що партнер в іншій країні. За декілька тисяч кілометрів.
Мені так страшно…

Смешно что когда мы прощались на станции и он меня обнял, а я обняла в ответ, я сказала что мы так прощаемся словно навсегда.
И оказалась права, сама того не понимая.

Наверное, это женская такая вещь, когда тебе кажется, что он на каком-то мыслительном уровне должен понять, что нужно проявить к тебе внимание. Вот когда ты сама думаешь, что если сама его проявишь, то от себя какую-то часть потеряешь, если не получишь должной взаимности.

Чтож на новом месте работы абсолютно каждый со своим двойным дном… особенно админы и особенно старший врачебный состав.
Если ты чего то спросил, будь готов к сарказму и унижениям.
Если ты накосячил будь готов что поднимут на смех.
Если ты не прогнулся будь готов что тебя будут иломать. скорее зубы сотрут.
Просто учусь не пускать их ближе, просто держусь в стороне, не понимаю почему люди такие циничные пидоры.
Особенно те к кому ты с добром и открытой душой.
Чтож… получу опыт, да свалю, ещё не всё уроки пройдены, и я уверена что где-то мне будут рады.