homewhereibelong
Razem do nowego
А тепер щодо теми, яка боліла мені дуже довго і сильно. Ми з партнером вирішили «перезапустити» стосунки. Звучить дивно і я певний час до цього йшла, але зрозумівши для себе декілька речей, вирішила, що це просто необхідна опція зараз.
По-перше, я реалістка і прекрасно розумію, що війна буде йти ще декілька років. В моїй голові зараз, дивлячись на всю ситуацію – три, але тут можливі колихання в будь-яку сторону.
По-друге, абсолютно очевидно, що зустрітись ці декілька років ми не зможемо. Це страшно, боляче і незрозуміло, як вкласти в голові, але тяжка правда.
По-третє, я не хочу втратити цю неймовірну людину і водночас боюсь, що за ці роки ми станемо надто іншими версіями себе.

Саме тому стан «очікуємо, поки побачимось» ми вирішили трохи змінити. Це будуть стосунки онлайн, серйозні та довгі, але тільки в такому форматі. І це накладає певні моменти, які ми разом вирішуємо.
З моїх пропозицій – функція: «Разом попити кави». Тобто кожен йде, готує собі каву, а потім сідаємо і спілкуємось на якусь актуальну для нас тему або відповідаємо на питання в дусі «36 запитань, щоб закохатись». Будемо знайомитись і знайомити один одного із новими варіаціями себе. Можливо, вони нам навіть сподобаються.

А партнер запропонував окрім сумісного перегляду серіалів через дискорд або просто обговорення після індивідуального перегляду додати деяку опцію. Разом створювати так званий лор для чогось там (нюанси пообіцяв розповісти на вихідних).

Не виключаю, що з часом ця дивна варіація стосунків буде працювати як слід і все буде хоча б відносно добре… Тому, що я втратила не тільки партнера, але й будь-яке відчуття опори, безпеки і дому.
homewhereibelong
Złożony (trudny?) okres na pracę
Місяць. Вже місяць я працюю фізично і можу сказати одне: я, бляха, на це не заточена. І тут не про «я у мами особлива квіточка», а про те, що із всіх чеснот швидкість навіть поруч зі мною не стояла.
Я. Блять. Не можу. Робити. Швидко.
Норма на моєму складі – 600 шт/день. Не уявляю, як дівчата її роблять. А тим паче – роблять більше. Мій максимум до якого змогла дійти ціною вилазок в туалет і попити – 315 шт. Я просто не можу фізично робити швидше. Ну ніяк. Ні під загрозою звільнення, ні під стресом (навпаки ще більше уповільнююсь), ні-я-к. І це проблема, бо тут особливо нікого не тримають. Ти – буквально гвинтик, який з легкістю змінюють, якщо працюєш якось не так.
І це для мене така дичина… Я звикла, що мене цінують, що входять в положення і створюють нормальні умови. Що я – людина, а не функція. Тут все абсолютно інакше. Дикість.
Сьогодні хотілось одночасно плакати, кричати й кинути все. Думка «Не витримую, я так більше не можу просто» свердлила голову весь час. Зараз емоції вщухли, але їх посмак лишився.
Не знаю, що буду робити із цим всім. Поки що хочеться удавати, що все в порядку. Хоча це взагалі не так.
swamprunner7

Rammstein - Schwarz

swamprunner7
windy-loo

«

Не треба рятувати світ, спробуй урятувати хоча б когось.»
— Жадан
0
random
random
random
random
random
frank
люди, не вбивайте себе,
вбивайте русню і буде вам щастя, людям - користь.
2
Kuseperekun
мне, представьте себе, до луны проще пешком добраться, чем рассказать все, что в горле стоит комом.
0
random
klp
о тебе
Душная москва остывает после вечернего дождя: липнет дорожная пыль, шумят колеса машин, задевая случайные лужи, звонко бьются о навес крупные капли. Я открываю нараспашку единственное в номере окно и впускаю свежий воздух. Провожаю очередной закат.

За пару дней с тобой я успеваю прожить целую жизнь: с дождями и грозами, с летним зноем и ослепляющим солнцем, с ссорами и примирениями, со смехом и слезами. Я привыкла ждать тебя днями, неделями и месяцами, даже когда время переваливает за «полгода», потому что верю - впереди только лучшее: впереди ты целуешь мои ладони, заправляешь за ухо выбившиеся пряди и так надоедливо будишь с утра, переживая, что постояльцы отеля съедят последние блинчики, и поторапливая подняться с кровати. В этот момент хочется остановить время. Мягкая теплая постель, твоя сонная улыбка и влюбленные глаза. Будто бы не бывает между нами бесконечных разлук, километров и недопониманий, будто бы мы можем позволить себе пролежать так хотя бы парочку дней наперед - за все то время невместе - будто бы мне не нужно потом мчаться на свою такую надоевшую работу, а тебе не нужно торопиться на самолет в такой далекий север. Тебя всегда забирают самолеты. Уносят от меня на разные концы россии. Сколько у нас было разлук? И сколько еще будет?

Когда ты уезжал в первый раз, я плакала. В электричке, уткнувшись в твою зимнюю куртку, по дороге домой, повиснув на твоих руках, в подъезде, целуя тебя в холодные щеки, - плакала в этом огромном пустом без тебя городе. Теперь мы научились быстро разрывать объятия, чтобы не успевать почувствовать чужое отсутствие. Ты коротко целуешь меня в угол губы, а я торопливо забегаю в автобус и прячусь в толпе, даже не махая тебе в окно. Без лишних слов, словно между нами ничего и не было. Так мы лишаем друг друга части страданий и горячих слёз. А потом счетчик запускается вновь: день, неделя, месяц.

Честно, я не знаю, что нас ждёт завтра. Сколько протянется наш совместный путь, сколько ещё дней мы будем порознь просыпаться в разных городах и в разных часовых поясах, сколько часов займут наши звонки и ночные разговоры. Думаю ли я об этом, когда прижимаюсь к твоей груди в тесном вагоне метро, когда держу тебя за руку, когда ерошу твои жесткие волосы, когда, замерзнув, прижимаюсь ночью к твоей спине? Нет. Думаю ли я об этом, когда от тебя мне остается лишь любимый голос на другом конце связи и бесконечные воспоминания? Всегда.
0
x
05.07.22 Заметка о ветре.
Может быть потому, что я выросла в культуре, пронизанной будистско-шаманскими традициями и культурой, может быть потому что в своем видении мира и мыслях была и остаюсь бесконечно одинока, сызмала во мне укоренилась четкая и ясная вера в одухотворенность природы и пронизывающее все влияние духовного мира.
Воздух и, в частности, ветер я почему-то полюбила особенно глубоко и сильно. Именно он мне виделся самым близким и самым дорогим другом. Именно ему я всегда могла доверить сокровенные мысли и чувства без страха быть непонятой и осужденной. И он всегда был рядом. По-настоящему. Его проявления поражали меня - от невесомого дуновения, едва-едва проскальзывающего по коже, до сильнейшего порыва, способного сбивать с ног и уничтожать все на своем пути.
Со временем и возрастом я все больше отходила от такого представления о мире, намеренно, а иногда и не очень, подгоняя его под рамки. Я предала ветер. И предала себя.
Эта тонкая нить, была оборвана, смотана в клубок и запрятана в тень на долгие годы. Но не смотря на это, продолжала оставаться моей частью.
Уже давно я задаюсь мыслью: Что временами так гложет внутри? Что так отчаянно ищет освобождения и раскрытия?
Похоже сегодня ответ стал вполне очевидным.
0