Виявляється, запорука непоганого настрою перед роботою - двотижневий лікарняний із повноцінним 8-10 годинним сном, часом для відпочинку і самотерапії та серіал Венздей. Останнє звучить дивно, та не питайте.
Насправді це скоріше нагадування собі майбутній, що відчуття це назавжди тільки в голові. Головне добре висипатися та вірити в ЗСУ, бо війна не може тривати нескінченно довго. Страшно виловлювати в голові цифри на кшталт 8 років, 10 років тощо, але це знову повертає до істини. Все у тебе в голові.
Цього тижня працюватиму з коліжанками, яких терпіти не можу. Це теж не на завжди, тож варто видихати і відповідати їм спокійно. Думка "а якщо звільнять" не допомагає зібратись купки, тож плювати. Не остання робота в Лодзі.

Сучасна реальність мого життя - цілодобовий самоаналіз.
Щоб не здуріти, хочу писати принаймні частину думок сюди, для себе.
Такий спосіб блогу/життя в мене вже був з років так 14-ти і до 22-х. Тоді я зверталась до блогу тільки тоді, коли була в розпачі і потребувала допомоги від самої ж себе (дивно звучить правда?)
Не можу сказати, що я на межі, але думаю для мене буде корисно згадати, як я записувала частину своїх думок і переживань в блог, бо мала таку мрію, як написання книги про власне життя ( ну а хто з вас про це не думав?)
Згадуючи проблеми, про які я писала колись, стає смішно, але не будемо знецінювати свої емоції, коли і як би ми їх не відчували.
Хотіла б дати одразу собі настанову - ділитись різними емоціями і переживаннями, а не тільки коли накриває.
Тому, що nothing else matters.

Когда мне было 13, мама почти на целое лето уехала на дачу, и я от скуки перечитала половину её библиотеки. Хотелось бы мне сейчас, чтобы там по счастливой случайности были книги по программированию, может быть)) Но за то лето я выучила многие стихи Маяковского, Бродского, и перечитала всего Ремарка. Для моего, тогда ещё впервые разбитого сердечка, было то что надо.
Мне тогда казалось это таким страшным, жить, когда идёт война. Кто бы мне сказал, что десять лет спустя, она начнётся, а я буду пить водку вместо кальвадоса в барах, будет хотеться сбежать, но некуда и всё время будет щемить сердце от новостей.

Я все еще скучаю…перестала ходить той дорогой на работу, чтобы не вспоминать его. Каждый вечер возвращаясь домой, это ужасное чувство надежды, что он стоит и ждет меня, разъедает меня изнутри как кислота. Даже во всех подкастах всех зовут его именем, у кого то бывший с Его именем, что в России закончились имена?!
5 дней назад я начала смеяться на работе, позже мне ужасно захотелось рассказать ему причину моего веселья…ну почему меня до сих пор все это так заботит?!
А сны?? это было единственное пространство, где мне очень нравилось, я могла быть там другой: счастливой или грустной, в опасности или в самом прекрасном месте…но теперь это постоянные флэшбеки…и его глаза…
Решено, я уезжаю, нужно проветрить голову, иначе я сойду сума🤦🏼‍♀️

Часами починаю думати, що в мене біполярний розлад чи просто якась дивна вдача. От сьогодні мене ніби хитало на гойдалках від розпачу і небажання кудись виходити або щось робити аж до активності та впевненості у власних силах (хоч зараз виходь на роботу і став на місце тих двох...). Навіть майбутнє перестало здаватись таким темним, непролазним та лячним.
І що далі? А далі мене знову хитне до розпачу і впевненості вже у власній нікчемності, неспроможності та відсутності майбутнього в цілому.
Ось такі "веселі" гойдалки.
Як затриматись принаймні десь посередині? Не знаю. Пробую писати принаймні власні думки. Найсмішніше те, що такий спосіб я обирала декілька разів, коли була в дупі та потребувала… не порятунку, назвемо це допомогою. Так, потребувала допомоги. А потім ті щоденники зникали. Саммер (ще той, 10 років тому), тейсті, що теж видалився повністю.
Залишились лише окремі спогади, що можуть бути далекими від реальності. Можливо і цю сторінку очікує та сама участь. Через декілька років її видалять, а події залишаться далекими спогадами…
І знаєте що? Я буду тому безмежно щасливою.

— мы с вами постоянно шаримся по каким-то заброшкам и подвалам, - говорю я, наступая своими начищенными зимними челси на сомнительную деревянную лестницу.
— ага, и еще деньги за это платим, - отвечает мне парень-маньяк.
сегодня первое декабря, первый день зимы. и мы провожаем его, сидя на широком диване в импровизированном европейском отеле. парень-портье держит меня за руки, говорит что-то забавное со смешным северным акцентом. потом мы где-то час спасаем свои жизни от странного религиозного культа, бегаем, разгадываем загадки. в конце, когда мы убегаем по длинному коридору от древнего чудовища, я добегаю до двери и останавливаюсь. парень-портье, который держал меня за руки в прихожей, выходит из-за угла и спрашивает:
— вы как?
— з-заебись, - отвечаю я матом от растерянности, поднимая в верх большой палец. а потом включается бензопила. и свет гаснет.
у нас с ребятами довольно странные взаимоотношения. мы очень редко пересекаемся в каких-то обычных обстоятельствах. поэтому, когда мы все, например, обедаем вместе - это непривычно. зато мне привычно бродить с ними по узким черным коридорам поздней ночью, привычно рыться в винтажных книжных шкафах, держаться за руки в темноте, убегать от призраков, сидеть на полу в полусгоревшей детской и решать ребусы, привычно привязанными лежать вместе на обшарпанных больничных койках, прятаться в шкафу от древних демонов. мне легче взаимодействовать с ребятами, когда мы проходим через что-то страшное или мистическое. легче общаться с ними, когда я в гриме. приятнее разговаривать, если мы все сидим в темной админской. тогда я забываю о том, что они тоже просто люди. и в таких обстоятельствах - я почему-то люблю их больше.
эти две недели тянулись вечность. я отстажировала девчонок, у нас теперь полный коллектив. наша новая девочка-призрак замечательная. высокая и рыжая, актриса. мы хорошо сошлись. на самом деле, я себя почувствовал мамой-кошкой. всегда, если учишь чему-то людей, то ты типо самый умный и старший. а это вообще не про меня, я слишком несерьезная для всего этого. но девочки такие умные и классные, они все очень быстро усвоили и на прошлой неделе уже сдали свои тесты. для меня это было относительным искуплением. и немного отвлекло от тоски по девочке-режиссеру, которая уволилась.
мы подружились с парнем-футболистом с моей работы. он тоже маньяк, естественно. а еще он очень молчаливый и серьёзный. мы теперь постоянно перекидываемся небольшими сообщениями во время смен. это очень забавно, когда я записываю ему голосовое из холодильника, стараясь не говорить громко, чтобы игроки не услышали. а потом слушаю его ответ, который он тоже шепчет в микрофон, а на фоне - приглушенная жуткая музыка и измененный программой голос другого парня-маньяка, который общается с командой в этот момент. мы обсуждаем футбол. и это так замечательно, на самом деле, что я могу с кем-то поболтать про чемпионат мира.
сегодня ездила в университет. впервые за очень долгое время. мне очень нужно было на вокал и хореографию, чтобы нормально сдать сессию. и, естественно, я проспала. собралась за 20 минут и вылетела из дома, захватив с собой только чешки и сигареты. блин, я соскучилась по универу, на самом деле. соскучилась по девочка. мы не особо часто пересекаемся, но внутренне уже привыкли друг к другу. на хореографии было тяжело. тяжелая разминка даже для меня - человека с очень хорошей природной гибкостью. это я, кстати, тоже выяснила на парах по танцам. я почти могу сесть на шпагат, очень долго простоять на полупальцах, у меня никогда не было проблем с балетными позициями и всеми этими упражнениями на стретчинг. но все равно было тяжело. и весело. а на вокале, вообще, прекрасно. хотя это относительно бесполезная дисциплина для продюсеров. но наша преподавательница очень забавная женщина, которая все понимает. поэтому мы просто много часов просидели у рояля, пели смешные каноны, а потом песни хором. и под конец, после небольших мучений, у нас даже получилось классно спеть smoke gets in your eyes, это воодушевляет.
заметила за собой, что стала очень пугливая. меня пугают резкие громкие звуки, случайные прикосновения, вспышки света. это указывает на проблемы с нервной системой. позавчера мы стояли около аквариума с нашей стажеркой-актрисой. я рассказывал ей про рыб. мы ждали, когда все соберутся на работе, чтобы поздравить нашу начальницу. парень-маньяк подошел и приветственно легонько обнял меня со спины. и я так сильно испугалась, что чуть не влетела головой в этот аквариум. одна из приобретенных фишек на этой работе - мы все умеем очень ОЧЕНЬ тихо ходить. это навык, который нарабатывается, когда часто приходится тихонечко ходить в темноте, чтобы игроки не услышали тебя. и у нас у всех он перекочевал в обычную жизнь. поэтому мы постоянно друг друга случайно пугаем.
короче, жизнь очень насыщенная, на самом деле. полная всего. и полная какого-то душевного единения со всеми крутыми и творческими людьми, которые меня окружают. я себя чувствую счастливой, чувствую себя на своем месте. но, конечно, очень сильно устаю.

Есенин - наверное единственный поэт, из знакомых мне, который прочувствовал все грани любви."Ты меня не любишь, не жалеешь...", "Письмо к женщине", "Московский озорной гуляка" - насколько же они пропитаны безумием, страстью и предательством.

Найстрашнішим у моєму житті зараз здається кляте відчуття, що це назавжди. Ця ненависна робота на заводі, життя з мамою в малюсінькій квартирці, шумний поляк з однаковими жартами та фразами кожної суботи у нас вдома. Стагнація. Відсутність творчої наснаги та впевненості у стабільності завтрашнього дня. Якесь особисте пекло в голові (бо ж пам'ятаємо: все, що відбувається — в голові), хоча її саму в тому впевнити ніби неможливо.

Добре, беремо той рік, те саме третє грудня. Я готувалась до гри, неймовірно нервувала і була радісно-схильована, бо вперше ми мали зібратись саме таким складом. Працювала на улюбленій роботі, через місяць почну писати сценарій до мультика, якому так і не судилось вийти. Була разом з партнером і переймалась скоріше через кредити та самореалізацію.

Все змінюється. Кожен рік дивишся назад і думаєш Тоді я й подумати не могла, що опинюсь на цій точці. Та, здається, моя найкраща точка залишилась в колишньому житті. Разом з мріями, вірою в перспективне майбутнє і щасливий завтрашній день. Тішить принаймні те, що того року я намагалась насолоджуватись кожним днем, вбирати його під шкіру та замикати в серці на маленький ключик. Мене не лишало передчуття чогось чорного, поганого та змін. Зміни лякали мене весь час.
Що ж, найбільші страхи (змін та за життя партнера) тільки загострились. Але подивимось, в якій точці я буду наступного року.

Розмова відбулась. Трохи не так я її собі уявляла звичайно, але виключення світла вносять свої корективи. Вчора обірвались на доволі неприємній ноті, але був час забратись думками та написати довжелезний текст повідомленням. Зранку партнеру дали світло і він одразу подзвонив поговорити.
Я не дуже вірю у всю цю штуку типу "П'ять мов кохання", бо в цілому проти типування людей по конкретним категоріям, але штука Я не вмію демонструвати кохання словами, тільки діями в його контексті дійсно працює. Він висвітив ті моменти, на які я не дуже звертала увагу, але саме вони для нього демонстрація його почуттів.
Складно, коли ви такі різні, але не дарма вже п'ять років разом. Єдина моя проблема в тому, що коли ми не розмовляємо більш як три дні, то в голову одразу лізуть абсолютно дурнуваті думки. Не можу дати собі з тим ради, хоч ти що роби.

Знайшла сайт з психотерапевтами, що працюють в доказових методах психотерапії. Середня ціна 1300 грн. Але розумію, що треба фіксити голову, бо в ній все дуже погано. Дуже.

Прикол в том, что сначала в телефоне, человек записан как пуся и постепенно был переименован по имени и фамилии

Лучшие вещи рождены болью.

Все в нашій голові. Ця фраза рідко мене рятує від того, що продукує ця сама голова.
Наприклад, я вже кілька разів розірвала стосунки. Принаймні у своїй голові. Маю депресію. Теж у голові, поки не доведено зворотного. Живу найгірше життя із можливих.
Маю багато запитань. До себе. До партнера. До провидиць. Скоріш за все похід до психотерапевта неминучий, та і я сама цього хотіла б. Мабуть. Бо щось робити (а психотерапія завжди про дію) зараз мені важко. Домашні завдання, копирсання в собі… Не впевнена, що маю достатньо ресурсів.
Хоча це може всього лише в голові?

З початком блекауту і перебоїв зі світлом стосунки з партнером просто… не знаю. Сказати закінчились? Офіційно ні. Погіршились? Та й таке, вже давно це не романтичні стосунки аж ніяк. Просто тепер він дзвонить раз на тиждень, бо має тільки комп'ютер.
Мені складно. Тому що, знову ж, все в голові. І немає другої людини, з якою можна поговорити стосовно цього. Хоча, навіть коли намагаюсь це виходить просто моїм монологом, що нічого не змінює.
Мені здається, що ми вже більше ніколи не побачимось.