Почему я оставила свой бумажный личный дневник дома? Я не знаю. Я уже ничего не знаю, за исключением того, что нигде не ощущается как дома. Возможно поэтому я его и оставила: попытка сохранить на периметре двухкомнатной квартиры некий остров спасения, о котором в минуты кризисов можно вспоминать как о безопасном месте. Представлять себя там, укрывшуюся одеялом в цветочек, представлять, как пасмурно за окном и музыка еле слышно доносится из динамиков приоткрытого ноутбука. Представлять, что мы никуда не переезжали. Представлять, что всего этого ужаса в феврале не случилось. Представлять, что муж успешно устроился на ту работу, на которую хотел, а я все так же тружусь в теплой и тесной продуктовой компании на удаленке.
Тем более неуравновешенно я себя ощущаю, когда мой мозг напоминает, что я даже не в состоянии обозначить более-менее четкие рамки простого гостевого визита на родину. Не знаю, когда увижу маму с отцом, когда зайду в маленький магазин у дома, который всегда полон "синяков"; не знаю, когда смогу вновь ощутить вкус сырка с пандой во рту или вдохнуть запах мокрого асфальта после дождя под домом, который почему-то ощущается острее, чем где-либо в другой части родного города.
Я больше не работаю в продукте. Экономическая нестабильность привела руководство к сокращению и выкинула меня молодой рыбой на безумно сухой берег. Я двинулась дальше, забралась на десяток ступеней повыше, но иногда тоска по людям меня не отпускает.
Муж не устроился туда, куда очень хотел. Он вообще никуда не устроился и последние 3 месяца я вижу его метания и поиски себя, неудачные попытки и то, что в чем-то он уже сдался. Ему тоже тяжело, я знаю. Но почему-то ощущаю себя с тонной ноши на плечах в итоге, полной вынужденного самоконтроля и какого-то глухого отчаяния, которое все тяжелее скрывать.
Я устала. Я не знаю, как себе помочь.

Нарешті мій банківський аккаунт виглядає як рахунок дорослої людини. Але попереду ще стільки всього треба зробити. І заробити. І витратити. Завтра до лікаря і на узі 🤞🏻
Березневий чекліст потроху скорочується, і так, я ледь з себе це можу видавити, але, бляха, так: я молодець.
Не порівнюю з себе з іншими, не порівнюю себе з тією собою, якою я б могла сьогодні бути, «якби не …». Я є я, і мій бекграунд теж залишиться назавжди зі мною, і мені треба з цим далі вчитись жити. І не так багато треба зусиль, щоб побачити: все працює. Просто дій.

свеееет

тут довольно хуёво йобнули энергетику харькова, спустя два дня саммер снова жив

а русня идёт нахуй, гореть вам до конца жизни в собственном соку

Моя вразливість не більше твоєї.
Просто
В мене не завжди виходить так вправно відганяти від себе дурні думки.
…
Одна з тисячі подібних страт може потрапити на відео. Одне відео з тисячі подібних може потрапити в публічний простір.
Але насправді
Це відбувається
Кожен
День
Вже
378 днів.

Близько 800 воїнів полку Азов досі в полоні

І хто знає,
Той знає,
Що їх майже не обмінюють.
Жодного бійця з Азову не було на останньому обміні.
Жодного.

І знаючи, що таке русня
Та руснява пропаганда щодо Азову
Можна лише
Лише сподіватися.
Що вони живі.
Що їх дочекаються.

Масштаби цього піздецю
Такі неосяжні.
І сука
Все це так болить.
Нестерпно
Що хочеться впасти на підлогу
І вити
Допоки
Я не викричу
Весь цей біль.

Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!