Ничего глобального. Действительно.

Я — нестабільний ізотоп мене. Не знаю, коли їбане і наскільки сильно. Але їбуче-тягнуче відчуття постійно зі мною.

Просрала півдня в поганому настрої. Знов переїла.

Грали-співали з Льошею на гітарі. Завтра допомагаємо великому Льоші виїжджати. Вже назавжди. 13го він летить в Канаду. Перший друг і останній друг, якого я завела в Німеччині, їде. Не знаю, що відчуваю. Точно сумуватиму, але зараз поки якось все розмито. Ми вчора так магічно гуляли під снігом по білому kuschelig Магдебургу, слухали душероздираючий блюз на одні навушники. Це так витягло зі сльоз і майже затягло в інші.

Мене вечорами зараз так стало вирубати, навіть в дні без заспокійливих, коли пізно встала, в дні без спорту, без алкоголю. Це було б добре, якби вранці не вирубало так само.

Такий ступор сьогодні був, коли Льоші після аналогічного мого питання спитав про мої плани на життя. Така злість. На те, що він в цей момент мого явного страждання з приводу страху майбутнього таке питає. Так типу невимушено. Хотілося сказати: «вижити». Але куди діватись. Мій особистий успішний інстаграмний саксес-хлопчик завжди поруч зі мною, щоб я в порівнянні відчула себе провалом.

Хуррееей… скоро захист. А в понеділок перший робочий день.

Пости такі само уривчасто-непов‘язані, як думки.

Завтра буду заново учиться не стесняться.
Кто же знал, что это навык, а не характер.

цього дня був час бесід про те як воно шукати друзів, коли ти уже дорослий і до нестями зайнятий, страшенно заангажований. звісно, що у світлі свого попереднього досвіду.
це зовсім не якби ми зараз були дітьми.
якби ми справді мали світлі нічим не захаращені голови. якби ми мислили менш раціонально.
якби менше думали й більше робили.
коли з подругою вже не біжиш через усе місто на концерт улюбленої групи, а ви ведете її малого у парк розваг і говорите про роботу, особливо, якщо зараз це єдине на часі питання що непокоїть. і навіть щоби просто поговорити доводиться домовлятися заздалегідь. почуваєшся дещо дико, бо досі не сприймаєш себе таким затурканим дорослим як люди довкола і тому усьому дивуєшся, навіть, якщо це природній перебіг речей.
більше не страждаєш від відсутності людей, які були тобою обраною сім'єю.більше не маєш уявних очікувань.
і серце твоє золоте і шалене лишається вічно зеленим і там, де ти все ще немає ніяких обмежень.
і оця твоя внутрішня свобода - це те, що ти усюди береш із собою.

Ой ё. Чёт присела и резко вспомнила, что остался только Дедуля и то, ему 82 в этом году. И подумалось - это же всё. Это всё - мне совсем никогда не нужно будет ни перед кем строить из себя того, кем не являюсь. Правда, и семьи у меня теперь нет. Ох

У меня в голове пустота. Нет никаких рассуждений, мудрых мыслей и грандиозных идей. Я могу часами ходить крутить в голове одну фразу или даже слово, пока на языке не выступят воображаемые мозоли.
Так я на днях ходила на работе, делала монотонную работу и осознала, что ни о чем не думаю. В голове в очередной раз крутилась какая-то фраза или какая-то песня, иногда всплывали дурацкие воспоминания из прошлого, от которых я морщилась или тяжко вздыхала. Хорошо, что маска скрывает половину лица.
Я в тот день пыталась составить какой-то план на выходные, о чем-то хорошем помечтать, даже если это не исполнимо, но у меня не вышло. Тогда у меня было скверное настроение и в силу этого не могла даже представить, что может быть иначе. Что я могу вырваться из этого порочного круга пустоты мыслей и действий и что-то делать и попросту чего-то хотеть.
От этой ли пустоты в голове я постоянно пытаюсь на что-то отвлечься. Книги, игры, сериалы, то, где уже за меня подумали или то, что дает мне состояние потока. А главное, если я начинаю смотреть или читать что-то хотя бы около интеллектуальное, то мои мысли вновь разжижаются и мне крайне сложно сосредоточиться и усвоить информацию. Так и получается, что смотрю\слушаю через жопу

до чего лениво
сижу заставляю себя растить деревья. вот убила одно. погрустила

или история про бесчувственные приложения для продуктивности

В такие дни особенно хочется, чтобы подгладили по шерстке - и не абы кто погладил, а важный человек.

я как будто вся становлюсь электричеством. как будто наполнена чем-то, стоит только чиркнуть спичкой по спинке коробка - и я тут же вся всполыхну. одно слово, одно действие, один взгляд - и все охватит огонь.

но зная о твоем существовании становится легче. боль и злость отступают. ты учишь меня, сам того не подозревая.

сейчас мне кажется, что любить важнее, чем быть любимой - хотя второе, конечно, очень приятно. но чем больше любви ты отдаешь, тем больше взамен ты ее получаешь. тем в принципе больше ты получаешь. приходит осознание.

мне сегодня очень тяжело. но мои чувства к тебе меня лечат. я как чашка со сколами и трещинами, залитыми золотом. это ты меня лечишь, делая только лучше.

я не знаю, как еще это писать, но на смену злобе приходит покой. нежность внутри. смотришь на мир ласково.

Сегодня снилось, что объясняю кому-то, как найти малую медведицу, если видишь большую

Зненавиджена сама собою.
Замурована під кригою власного болю.

Пливеш ближче до поверхні, розпластуєшся перед льодом. Шукаєш тріщини.

Як вийти звідти, куди не знаєш як прийшов?
Коли йшов - тебе вели за руку в темряві і безпам'ятстві.

І леше з першим побаченим світлом ти міг закричати: "Заберіть, заберіть мене звідси назад".

Чим більше оглядаєшся - тим більше втрачаєш. Чим більше шукаєш - тим більше губишся.

Ніби у небес приготовано прощення.
Ніби ми дияволи і кожен в своїй шкурі.

Тоді хто ти, велетень світу, без розуміння того, кого ти створив?
Коли твоя глина зминалась між пальцями, чи усвідомлював ти свою відповідальність?
Чи ти той, в кого ніколи немає відповіді?

Твій світ горить, горить просто зараз перед твоїми очима, а ти повторюєш закон, і ьи гговориш, що це наш шлях.

Хто буде народжувати дітей, щоб їх убивати?
Хто буде творити, а потім пити кров з ребра власного творіння?

Ти любиш запах смаженої плоті і твоя сила доповнюється через вогонь. Ти приймаєш душі з попелом і поглинаєш своєю вічністю.

Що буде з тими, хто вогню не знає і лише чув про його існування здалека?

Ми каміння, яке полірує вода. Між нашими тріщинами знаходить прихисток лід і всяка гадина.
Ми пропускаємо крізь себе світло, але не світимо.
Ми глина кинута у воду.
Ми хочемо дихати.

Навіть коли твої руки стискають нам горло.

Ми не "той, що несе світло".
Коліна згинаються перед своєю ж важкістю. І у відчаї співаються тихі пісні. Де між ритмічним голосінням чути крики.

Колись вони стануть гучними на стільки, що розріжуть небо.
І біль вилиється на наші душі.
І вимиє з нас наше страждання.
І звільнить із зачиненого кола.

Кола в яке ми самі себе не заводили.

І буде світло.