Сучасна реальність мого життя - цілодобовий самоаналіз.
Щоб не здуріти, хочу писати принаймні частину думок сюди, для себе.
Такий спосіб блогу/життя в мене вже був з років так 14-ти і до 22-х. Тоді я зверталась до блогу тільки тоді, коли була в розпачі і потребувала допомоги від самої ж себе (дивно звучить правда?)
Не можу сказати, що я на межі, але думаю для мене буде корисно згадати, як я записувала частину своїх думок і переживань в блог, бо мала таку мрію, як написання книги про власне життя ( ну а хто з вас про це не думав?)
Згадуючи проблеми, про які я писала колись, стає смішно, але не будемо знецінювати свої емоції, коли і як би ми їх не відчували.
Хотіла б дати одразу собі настанову - ділитись різними емоціями і переживаннями, а не тільки коли накриває.
Тому, що nothing else matters.

Впервые пошел снег, скоро целый год с начала войны.
Помню, был какой-то день, когда вышла утром часов в шесть из погреба, из темноты к яркому свету — на улице нападало много снега. Сантиметров семь под ногами, все деревья укрыты, красивая сказочная зима. И вокруг так тихо-тихо, ни звука, слышно только собственное дыхание. Связи не было, телефоны выключены, думалось «а вдруг всё закончилось, вдруг война прекратилась?». Было минут двадцать помолчать и помечтать. А потом снова начался гул со всех сторон, взрывы то дальше, то ближе, бесконечный грохот в ушах.
Пускай в нашей жизни больше не будет такой зимы.

Все в нашій голові. Ця фраза рідко мене рятує від того, що продукує ця сама голова.
Наприклад, я вже кілька разів розірвала стосунки. Принаймні у своїй голові. Маю депресію. Теж у голові, поки не доведено зворотного. Живу найгірше життя із можливих.
Маю багато запитань. До себе. До партнера. До провидиць. Скоріш за все похід до психотерапевта неминучий, та і я сама цього хотіла б. Мабуть. Бо щось робити (а психотерапія завжди про дію) зараз мені важко. Домашні завдання, копирсання в собі… Не впевнена, що маю достатньо ресурсів.
Хоча це може всього лише в голові?

З початком блекауту і перебоїв зі світлом стосунки з партнером просто… не знаю. Сказати закінчились? Офіційно ні. Погіршились? Та й таке, вже давно це не романтичні стосунки аж ніяк. Просто тепер він дзвонить раз на тиждень, бо має тільки комп'ютер.
Мені складно. Тому що, знову ж, все в голові. І немає другої людини, з якою можна поговорити стосовно цього. Хоча, навіть коли намагаюсь це виходить просто моїм монологом, що нічого не змінює.
Мені здається, що ми вже більше ніколи не побачимось.

Любить - значит прощать. И чем сильнее это чувство, тем больше мы способны и готовы простить. Даже измену, даже предательство.
Моя проблема в том, что я могу любить только одну. Даже если она будет резать меня на куски - я прощу ей все, просто взглянув в ее глаза.

Привет. Поговорите со мной

Сьогодні знов з нічого істерично розридалась. Вже таке було пару разів. А стається це через те, що різко згадую 24 лютого. Згадую свої емоції. Виходить, то шо, травма?

А після схопила така злість на цих паскуд, росіян, які ВЗАГАЛІ не з цієї планети.

А сколько граней у тебя?

Мне очень-очень страшно и грустно. Я грущу о мальчике с синими как лёд глазами, я грущу о нашем потерянном совместном рае, я грущу о том, что я как-то оказалась здесь. Всё самое больное, страшное, рвущее вытаскивается наружу. Мне неоткуда ждать особой помощи, я сама всё последовательно разрушала, чтобы ни за что и ни за кого не держаться. Каждый раз я думаю, что слёз уже больше нет, а они снова и снова откуда-то появляются. Нет ни нежности, ни поддержки: если сейчас раствориться в них, ничего не получится дальше. Я ничего уже не хочу всерьез, только лишь не быть совсем, и от этого мне тоже, ну, никак. Потому что я не выберу не-быть.

Оправдываю свою апатию ко всему моральным состоянием. Не получается учиться, чувствую себя бараном и не успеваю делать, что нужно, в темпе курса. Устаю на работе, снова то ли забываю, то ли отказываюсь от перерывов. Не хочется нигде ходить, кроме как часами заниматься в спортзале. И с кем-либо разговаривать не хочется, намного лучше сидеть с котом в комнате и читать книги залпом. С книгами вообще лучше всего получается отвлекаться и не мониторить постоянно новости. Вот так время и проходит.